Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Одного разу нам навіть відмовили у можливості доїхати автобусом до Шацька. У нашому великому товаристві, крім жінок і дітей, були, мов у прадавньому ісландському епосі, ще й пси. Два досить великі підлітки – він і вона – які виховувалися не так нами, як один на одному. Вони реґулярно влаштовували такі правдоподібні ігрища, що збоку здавалося, що врешті з цього клубка виру вийде хтось один. І щось подібне наші пси влаштували перед від’їздом автобуса, розуміючи, що після цього шансу вивільнення доведеться багато годин чемно лежати під автобусними кріслами і нічим себе не виказувати. Поєдинок був таким гарним, як якісь спогади про ожиле еллінське мистецтво. Як нереально досконалі бої у найдорожчих бойовиках. Аполон, Діана, Геркулес, Діонісій і всі інші. Страшно гарно. У тому сенсі, що дійсно страшно і цей ляк гарний. У псах було стільки стихій, руху, емоцій і вправності. Суворі серйозні чоловіки, водії та інші, які вже щось у житті бачили, були шоковані. Водій сказав, що не пустить таких до автобуса. Пси спинилися, посміхнулися одне одному і всім глядачам. Тепер вони виглядали ангельсько. Але водій не міг повірити у метаморфозу. Він затявся, і одного пса довелося відводити додому.
Останнім часом я свідомо спостерігаю за різними людьми – в автобусах в тому числі – намагаючись знайти якісь критерії оцінки того, що традиційно називається «народ». І врешті прийшов до висновку, що головною лінією розділення є інтеліґенція. Тут важливо пояснити термін. Бо інтеліґенція – це не те, що мається на увазі, коли користуємося російським поняттям стосовно певного суспільного прошарку. Інтеліґенція – це те, на що у нас кажуть «інтеліґентність». Інтеліґенція – сильніше слово, бо означає властивість, а не схильність. І вона не залежить ні від розумових здібностей, ні від освіченості чи обізнаності, ні від вміння робити правильні висновки. Інтеліґенція – це вроджена або набута здатність контролювати розумом те, що відбувається у тобі – незважаючи на розум.
Я зауважив, наскільки неінтеліґентні люди просто і виразно виявляють усі свої потреби, бажання, емоції, почуття. Наскільки у них все стається – як би колись сказали – відрухово. Як вони переконані у тому, що все у світі має бути якраз для них. Навіть те, що у переповненому автобусі ніхто не має пролазити до виходу так, щоби хоч трошки їх потерти чи притиснути. Зауважив, наскільки легко їм крикнути, хапнути, штуркнути, ляпнути, гепнути, навіть вдарити і копнути будь-що, що порушує їхнє уявлення про світ, створений для нього-неї і його-її потреб. Як влучно кажуть росіяни – зов п… сільнєє разума.
Неінтеліґенція – це неспроможність затримати повітря, порахувати до десяти і оцінити ситуацію холоднокровно. Досить працезатратна функція. А якщо ще врахувати, що під голово-контроль мають потрапляти такі довготривалі пристрасті, як жадоба, гнів, пімста, обжерливість, гординя та інші, то можна собі уявити, наскільки мало людей спроможні працювати в цьому сенсі щохвилинно (що є головною умовою інтеліґенції).
Ясно, що ця праця не минає без побічних ефектів. Інтеліґентні особи частіше доробляються до певних психічних розладів. Але й частіше виліковуються, бо спроможні користатися розумом навіть у таких обставинах.
А мені весь час стоять перед очима ті наші пси. І їхній показовий бій. Страшний і прекрасний. Переповнений справжньою інтеліґенцією. Бо жоден з них у розпалі максимального викиду адреналіну, не забув про елемент гри і домовленості. Жоден з них, видобуваючи із свого тіла всю потугу, а із серця – запал, раз за разом хапаючи потужними щелепами беззахисні смертельні зони на шиї і морді іншого, ні на мить не відмовився від холоднокровного контролю самого себе своєю тямущою і рефлектуючою псячою головою. Ніхто з них не потиснув іншого хоч на міліметр більше, ніж треба для того, щоби без ніякої шкоди показати вдатність свого бойового прийому, власну спроможність на щось таке могутнє і пристрасне. Виявляється, такого цілком досить для повноцінного самовираження. Треба лиш трохи інтеліґенції.
