Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Тепер до цього трохи звикли, як звикають до всього поганого, трохи більше шансів пожити і у такому стані дає медицина, трохи ліпше навчилися це витісняти із персональної і масової свідомості. А ще зовсім недавно серед наших людей ширилася нова містична фобія – раптом усі зауважили, скільки довкола вмирає від раку, у скількох сім’ях є свої онкохворі, котрі ще живуть, але то вже не життя ні йому, ні рідним. Якась нова кара Божа – так казали.
При цьому мало хто звертав увагу на три прості речі. По-перше, що рак є звичайною хворобою, яка була завжди, але якої стає щораз більше через збільшення кількості людей, продовження тривалості життя, небувалого розвитку і поширення технологій усіх ґатунків, які, полегшуючи щоденне життя, не можуть одночасно не бути джерелом множинних подразнень на глибокому молекулярному рівні. По-друге, що онкологічні захворювання, помимо загального тла і спадкових схильностей, безпосередньо пов’язані з власним способом життя, в тому числі з ментальним, емоційним, з думанням – вже є сферою особистої відповідальності. По-третє, що для того, щоби не довести свою хворобу до точки неповернення, варто час від часу робити якісь бадання і огляди. Якщо на перше не може вплинути ніхто, на друге – одиниці, то третє доступне кожному. Але і цього майже ніхто не робить. Можна роками мучитися якимись болями, запивати біль горілкою або притлумлювати анальгетиками, чи просто терпіти, але так і не вдатися до ранньої діагностики, боячись навіть подумати про містичну страшну хворобу. Хоча в цьому також є свій особливий сенс. Іноді до нас приїжджають чужоземні онкологи, щоби повчитися – подивитися на то, чого ніколи не мали змоги побачити, поспостерігати, як виглядає канцер на високих стадіях свого розвитку.
Коли пухлини і метастази виходять за межі окремого організму, коли вони стосуються захворювань місць і екотопів, наші землі взагалі можуть слугувати бездоганним навчальним матеріалом. Один Чорнобиль чого вартий. А кілька років тому у Карпатах з’явилася ще одна зона, яка несподівано швидко перейшла із початкової стадії злоякісної пухлини у розвинену. Якраз тепер є той критичний момент, коли можна її виявити і наважитися спробувати щось зробити, бо ще через кілька років буде вже зовсім пізно.
Такою пухлиною, яка вже запустила початкові метастази, є найбільший і найвідоміший високогірний курорт, який – цілком за законами онкології – отримав нові можливості для свого поширення. Його привабливість і успішність – це майже повна перемога нестримного розвитку смертельної хвороби.
Не можна добровільно такого робити, якщо хоч трохи орієнтуватися на здоровий глузд. Високогірна зона підставово не витримує подібного навантаження. Як печінка починає розкладатися тоді, коли надмір токсинів перевершує її функціональні очистні можливості, так високогірний екотоп прогресуюче відмирає, отримавши удар того, що не піддається самовідновленню.
Ціле місто серед гір. Місто, яке скероване на виснаження місця. Будинки, безмірні потреби у воді там, де вода ще не затримується, тисячі автомобілів з їхніми викидами, мільйони людських тіл, котрі миються, їдять, випорожнюються, топчуться. Цілковита відсутність досконалих каналізацій, тотальне забруднення відкритих і підземних вод біологічними і хімічними відходами. А ще гамір і освітлення.
Метастази не менш серйозні. Цей курорт є тріумфальною поразкою етики і естетики. Інкубатором жадоби, гордині, злостивості, жорстокості. Він побудований на знищенні невідновних ресурсів середовища, на деморалізації аборигенів і стимуляції хижих інстинктів своїх клієнтів. Справжня ракова пухлина, яка пожирає клітини тіла, розростаючись у такий спосіб. Тут справді є що вивчати онкологам, екологам і антропологам.
Ментальним способом, яким цілком можна зупинити і розсмоктати пухлину, тут уже не зарадиш – адже до такого здатні одиниці, а у цей потік самознищення вкладено надто багато зусиль, щоби рішення одиниць нічого не важило. Правдоподібно, що на ранню діагностику теж нема чого сподіватися – від неї втікають, поки є дешеве знеболення. Тому залишається одне – одного разу зафіксувати рак на останній стадії і змиритися з тим, що це місце вже померло, що воно більше не придатне до життя. У кращому разі, його доведеться вирізати, даруючи цікавий дослідний матеріал патологоанатомам. У гіршому – самим стати субстанцією, на яку поширяться метастази.
