Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Не тільки через свою спеціальність, але й за способом сприйняття світу я є екологом. Якщо пояснювати дуже грубо і поспішно, то це означає, що я знаю, що все пов’язане між собою, що нема жодної лінії окремого життя, яка не була би сформована тисячами і мільйонами факторів впливу на це життя, які виникають із дотичностей до інших живих і неживих істот, чиє життя в свою чергу було сформоване ще іншими доторками. І всі ці фактори не мають терміну давності. Все, що було, є присутнє тут у вигляді того, яким ти тепер є. І послідовність всього, що відбулося, теж має вирішальне значення, бо від кожної ланки послідовності залежить те, як до цієї послідовності включиться наступна ланка.
Мені дуже пощастило зі своїми факторами впливу. Вони були такими, що давали великі можливості. Передовсім у сенсі розуміння екології.
Мені пощастило, що частину свого життя я провів недалеко від спеціального медичного закладу. Його називали по-різному: дім вар’ятів, психдиспансер, ще була якась офіційна назва. Але суттю його було те, що там перебували невиліковні психічнохворі жінки, божевільні. Вони були поруч, і я багато всякого бачив з їхнього життя.
Пансіонат був огороджений і мав прохідну, але якість парканів дозволяла тим, хто хотів, виходити за межі закритого закладу. А особливості гірського рельєфу дозволяли навмисно чи ненавмисно бачити життя за огорожами з вищих точок.
Дитяче сприйняття базується на двох речах: діти насторожено ставляться до всього, що не є подібним на те, що вони знають, але діти дуже легко додають те інше, що вони пізнали, до переліку нормальних речей. Тому божевільні жінки, які спочатку викликали страх, дуже скоро стали ще одним відкриттям світу — ще однією можливою формою життя, яка є безпосередньо поруч.
Звичайно, еволюція різних нових відкриттів, уроків і розумінь, дарованих цими жінками, була довгою, бо не все відразу бачиш, не відразу можеш щось із чимось порівняти, не однаковим врешті-решт є той, який дивиться, бачить, порівнює і розуміє.
Ці жінки часто робили таке, що вважалося недопустимим, але переважно вони майже нічим не відрізнялися від жінок різного віку, які жили поза парканом, на волі. З цими жінками теж робили різні речі, які не пасує робити з людьми, але з переважною більшістю вільних чинять саме так, просто не так брутально.
Ці жінки виходили до лісу і на зруб, збираючи ожини і афини. Вони прали своє дивовижне шмаття і сушили його на парканах. Їх обкрадали не божевільні, забираючи якісь такі речі, як коци, білизну, теплу уніформу, харчові пайки. Їх брали до роботи на городах, але їм це подобалося.
Часом вони кидали у дітей камінням. У старших просили сигарети. Деякі з них були дуже гарними і молодими, деякі — потворними і страшними. Часом молоді і гарні цілими днями сиділи на одному місці, інтенсивно гойдаючись. Часом старі і покривлені несподівано швидко гасали горбами і галявинами. І були ночі, коли хтось із них нестерпно тяжко вив, кричав і завивав. Що діялося у цих головах в такий час — невідомо. Співчуття ставало безпомічним, бо що можеш помогти, коли не можеш нічого порадити, а що можна порадити, коли зовсім не знаєш, що відбувається, коли нема шансу порозумітися. Просто деякі ночі є жахливими. Але більшість їх переживає. Можливо, жах таким чином теж додається до переліку нормальних речей.
Ті, хто вмер від втоми від такого життя, від втоми від жаху, поховані на лісовому цвинтарі, який має багато спільного з лагерним. Їхні могили хоч і серед могил родинних людей, а все ж якось однаково інтенсивно занепадають, зникають, щезають, ідуть в глибину і в безпам’ятство. Вони дозволяють собі відкрито поводитися так, як боїмося визнати ми, що з нами буде те саме.
Я щасливий, що знав їх. Що вони так багато показали мені того, що стосується екології. Часом я бачу їхній вираз очей, їхню напружену або розслаблену міміку, їхні жести і ходу у місцях, далеких від закритого диспансеру. Я не можу цих людей вважати близькими, але можу бути з ними щирим, бо знаю, як здатна розтягатися норма. Місячні ночі спільно пережитого жаху, сонячні дні загальної благосні, тісна залежність від факторів, неможливість зрозуміти. Але лінія поділу настільки умовна, що тримається лише завдяки парканам, огорожам і режимності. Часто навіть самому собі важко щось пояснити, щось порадити. Не кажучи вже про те, що за парканами — також такі ж наші люди.
