Тарас Прохасько про найсерйознішу тюрму, час та повчальний облом

Пропонуємо публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Звичайно, передовсім було цікаво. Це ані добре, ані зле. Цікавість – той первинний, елементарний порух, який можна порівняти хіба що з життєвою силою. Мені було цікаво потрапити до найсерйознішої тюрми. Передбачалася літературна зустріч з ув’язненими найвищого ґатунку. Оповідачеві – а кожен літератор є насамперед оповідачем – завжди важливо потрапити у місця, про які мало хто знає, у які можна зайти (ще важливішим є віра в то, що звідти можна буде вийти тоді, коли захочеш), щось побачити і потому про це мальовничо оповідати. Отримавши пропозицію на читання у сокальській тюрмі, я відразу погодився.

Мені не шкода цілого дня, щоби опинитися там, куди не сягає око і уява. Крім того, можна ще й зробити щось добре. Я знаю, що просто приїзд когось до тюрми, де сидять страшенно довго у окремих камерах, вже є добрим. Яким би не був візитер, він є виразним урізноманітненням. А без різноманітності, як відомо, нема приємності. А приємність вважається чимось добрим. Був ще один важливий мотив – я люблю бувати у місцях, пов’язаних з моїми прадідами і дідами, прабабцями і бабцями. Один з моїх прадідів народився і виріс у Кристинополі, через який треба їхати до Сокалю. Хотів я туди і тому, що у нашій частині світу ніхто не може знати, коли станеться то щось, після чого кожен має шанс опинитися у якому закладі позбавлення волі. Коли ж говорити про літераторів – то вони передовсім.

Звичайно, була і гординя. От я такий, якому запропонували виступити у такій тюрмі, куди нікого не пускають. І такий я, що буде знати, як там все виглядає. Тому настільки повчальним був облом. Облом дуже простий і якісний. З усіх літераторів, які приїхали до Сокаля, мене одного не впустили до в’язниці. Через якусь неузгодженість поданих попередньо даних з тими, які я міг представити. Цей облом виявився файним уроком. Ще раз було підтверджено, що сперечатися і щось доказувати, коли є якась неточність, у цьому випадку недоречно. Ні тоді, коли не впускають, ні тоді, коли закривають.

І насправді сісти у тюрму добровільно так само важко, як вийти звідти за власним бажанням. Тюрма для того і є, що не ти вирішуєш, не ти визначаєш час. Твій час є порахований і то, кому він належить, залежить не від тебе.

Колеги зайшли, а я залишився за ґратами. У тому кращому сенсі. Міг ходити довкола зони і роздивлятися. Дивитися на шалені зарості і бадилля, озерце за п’ятдесят метрів від муру, в якому хтось спокійно ловив рибу, на кілька багатоповерхівок посеред багон, де ізольовано живуть ті, хто охороняє тих, хто живе ізольовано, на руїни цехів, дахи яких тотально обросли молодими деревцями, на розвалений костел колишнього багатого монастиря, на території якого облаштували зону особливого режиму, на львівських приблатньонних у кепочках, які привезли комусь із братів якийсь грєв, на відчайдушну молоду жінку з торбами передачі, яка пробивала всілякими способами можливість побачення, на хащі бузини і дичок, які відділяють пляму зони від мирного і врівноваженого життя передмістя.

Не потрапивши туди, де я міг щось запізнати, я пізнав ту сутність, яка визначає життя в’язня – я міг належати собі і міг думати, мусив думати і належати собі. Все інше було визначено не мною. Різниця лиш в тому, що у мене було тільки дві години. Це ніщо у порівнянні з двадцятьма роками чи довічним. Але – помимо фактору часу чи відсутності часу – екскурсію можна було вважати повноцінною і пізнавальною.

Я думав про тих, кого не побачив. Більшість думок були питальними. Хто ці люди, які є таким скарбом для держави. Вони справді скарб. Його охороняють, бережуть, поновлюють. Їх утримують і примушують жити в такий спосіб, який держава придумала. У випадку загрози для держави їх мали би кудись евакуювати так, як золотий запас і архіви. (Саме убивство своїх в’язнів свого часу виказало неадекватність і нежиттєздатність совєтів). Звичайно, що всі вони небезпечні. Мабуть, несповна розуму, бо важко вчинити те, що вони зробили, перебуваючи у тому стані, про який наголошують у тестаменті. Але тепер вони – обрані. Як аскети, печерники і пустельники давніх часів.

Як тих кілька тисяч світових монахів, тих некорисних суспільствові непотреб, які є сіллю землі, бо без них, затворників, ніщо не мало би ніякої вартості, а всі балачки про вільний вибір були би ще безпідставнішими, ніж є. І всі уявлення про повноту життя були би загроженими, якби не було такої – тюремної, довічної – повноти. І наші в’язниці, всі ті солодкі тюрми, в яких ми перебуваємо тут, на свободі, показалися б нам у своїй наготі, якби не було цих кільканадцять особливо небезпечних, приречених на щохвилинну духовну працю заради всіх нас.

Вийшовши із тюрми, колеги сказали, що мене не було аж так потрібно. Бо найбільше ув’язнених перейняла жінка, яка була серед нас. Вона кожним своїм рухом і звуком зробила їхній дивовижний день. Один з тисяч.