Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Просторі льняні штани, біла довга сорочка на випуск, теж льняна маринарка з непомірно широкими плечима трохи іншого відтінку як штани, парусинові мешти на босу ногу – все трохи старе, не своє, подароване, але дуже комфортне гарячим літом 94-го. До того ще й два кульчики в одному вусі, досить довге волосся, каре і величезна напакована брезентова торба, з якими американські морські піхотинці їздять у службові відрядження. Мені здавалося, що я виглядаю точно так, як герой тодішньої реклами сигарет «Честерфільд» – самотній, але мужній білий мандрівник у Північній Азії.
До нічного поїзда залишалося ще кілька годин, на другу ночі ще кілька днів тому була умовлена зустріч біля домініканського з другом, якого мав відпровадити у гори. У торбі було повно всілякої городини, яку виростили у Львові, призначеної на кілька днів годування дітей. Тенісний напульсник зручно і непомітно притримував на лівій руці під рукавом антикварну небезпечну бритву «зілінґер».
Купонів вистачало на те, щоби взяли без білета до Франківська, і на одну каву. Тож я почував себе безпечно, зайшовши опівночі у нічний клуб «Бінґо-бонґо» (відпочинок для всієї сім’ї – так звучало їхнє мотто, колишній «рогатий») у парку культури. У темному залі стояло повно пластикових столиків, за всіма сиділи товариства балакучих лисих чоловіків у парадних спортивних костюмах і їхні мовчазні подруги.
Всі подивилися на мене, я з кавою знайшов вільне місце, скинув з плеча тяжку торбу і спокійно закурив свій честерфільд, занурюючись у «відпочинок для всієї сім’ї». Ледве встиг досьорбати каву, як раптово увімкнули все світло, музика обірвалася, а до залу забігло кільканадцять міліціонерів і ще якихось автоматників. Проходив черговий оперативний рейд. Я відчув певне полегшення, бо, спостерігаючи за публікою, зрозумів, що серед неї досить небезпечних типів. Тепер всі вони спокійно сиділи і дивилися на міліціонерів. Міліціонери так само спокійно оглядали зал.
А за хвилину мені вже заламали руки і вивели з клубу. Поставили лицем до машини з піднятими руками і розсуненими ногами. Тільки мене однісінького. Поруч у світлі фар стояла моя торба. Всередині клубу знову стало темно і лунала музика. Рейд закінчився успішно. Всі оперативники зайнялися мною. Мене обшукали, не намацавши бритви. Торбу розпакували. Кабачки проколювали довгими голками. Документів я не мав. Пояснював, що маю зустріч о другій під домініканами. Сказали, що треба їхати на Мартовича.
Я був шокований. По-перше, у залі було повно людей, за якими навіть я бачив купу криміналу. По-друге, відділення на Мартовича мало тоді репутацію гіршу, ніж «Бінґо-бонґо». По-третє, що робити другові посеред ночі, коли я не з’явлюся вчасно? У клітці бобіка я вийняв бритву і запхав її під лавку, розуміючи, що наступний обшук буде ретельніший, а бритву можна легко потрактувати як незаконну зброю. Але сталося диво. Міліціонер-водій сказав, що оперативники з рейду вже мною не будуть цікавитися, а їм на Мартовича і так вистачає мороки. Він може мене відпустити, якщо я віддам йому ту загорнену у газету пляшку горілки, яку він зауважив у торбі під час обшуку. Може навіть підкинути до домініканського. Я подякував, вискочив з машини, віддав пляшку і попрощався. Бобік рушив, мені стало шкода бритви. Я побіг за машиною. Попросив, що загляну у клітку, бо загубив сірники. Знайшов бритву, затраснув двері і помахав рукою.
Під собором я ще годину чекав до другої. Пив крадений із заводу коньяк, який був у слоїку, тож не зацікавив міліціонера. Шкодував, що літо, бо згадував вірш улюбленої польської поетеси про те, що «вудка найлєпій сє піє на сходах косцьолу» у темну морозяну ніч. І думав про ідентичність. Досі пам’ятаю, що встиг тоді сформулювати чотири тези. Усі банальні, але породжені власним досвідом.
Про проґресію ідентичностей. У зв’язку із збільшенням динаміки життя, роздрібненням суспільних груп, інтенсивністю зміни інформації акти постійного оновлення ідентичності стають нормою, а не божевіллям.
Про дзеркальність ідентичності. Оскільки людина є сукупністю того, якою вона себе уявляє, з тим, як вона сприймається іншими, то свобода самоідентифікації ніколи не може забезпечити повноту ідентичності.
Про маркери. Для того, щоб утвердити і задекларувати свою ідентичність, люди використовують щораз більше різних речей, які служать розпізнавальними знаками. При цьому, як і в попередній тезі, зміст знаку може по-різному читатися тими, кому його хочеться передати. З розвитком споживання саме споживацтво стає важливим полем ідентичності.
Про відповідальність і насильство. Первинно кожна ідентичність є пошуком прихистку. Відповідно відповідальність полягає у тому, щоби захищати подібних і бути готовим до насильства з боку інакших. Навіть через різне потрактування паролів.
Ще мала бути п’ята, про стосунки ідентичності і самозбереження. Але до собору зближалася якась інша патрульна машина, тож я, нічого не боячись, про всяк випадок розчинився у гущі кущів.
