Ці образи викликала весна і, можливо, передвеликодний глибинний іспит совісті, пише письменник Тарас Прохасько у черговій колонці на порталі Збруч.
Але передовсім весна, бо весною все починалося. Особливе квітневе освітлення так вибілююче лягає на стіни внутрішньої, неремонтовано-нефасадної сторони старих будинків, що спрацьовує як проявник у якійсь неіснуючій техніці фотографії. На цих стінах під і між чисельними довжелезними балконами з дерев’яним мощенням і прецезійними залізними огорожами з’являються у такому світлі силуети дітей. Героїв і героїнь вуличного епосу про дитячу банду сорокарічної давності.
Ми з братом потрапили туди випадково. Якщо дитячу цікавість можна називати випадковістю. Перед тим нам було добре вдома, було добре вдвох, було добре в горах серед тамтешніх дітей. Але настав час, коли ми не у школі, а на вулиці, просто виходячи з дому, побачили інших. Тих, з якими можна було гратися, гуляти, розмовляти. Почавши це робити, ми дуже скоро зрозуміли, що стали членами окремої банди.
Бандитський етос – як і комуністичний – починався змалку. Тим, чим для комуністів були піонери, були ми для районних блатних. Філософія була простою. Весь світ – бардак. До того ж проти тебе. Ти мусиш вижити у цьому поєдинку. І ти не можеш цього зробити сам, тобі потрібна хоч якась опора. Твоя опора – це люди, які живуть поруч. У твоєму кварталі, на тій території, яку ти в силах виокремити із дикого світу і підтримувати на ній хоч який лад.
В той час місто було поділене на кільканадцять таких територій. Лад полягав у тому, щоби чужі почували себе на твоїй території гірше, ніж ти. Щоби ти себе почував на своєму клаптику міста ліпше, ніж там, де ти не свій. Всі ці почуття потрібно було закріпляти у ході перманентної війни з чужими кварталами. Серйозними війнами займалися старші. А ми, діти, воювали з такими ж дітьми, налагоджуючи таким чином вишкіл майбутніх бойових підрозділів. Не знаю, як працювала ця система насправді, але ми мали свого куратора, лідера. Підлітка, чий брат сидів, а друзі брата ним опікувалися.
Формування банди відбувалося непомітно. Спочатку були встановлені кордони нашої вольниці. Кілька найцентровіших кварталів старого міста. Ми могли себе почувати панами доти, доки не переходили умовлених кордонів. Але у нас було все. Кільканадцять подвір’їв, безліч під’їздів, альтанки, лавки, кілька фабрик, пустище, багато аличі, підходи до цвинтаря, три-чотири автобусні маршрути, величезний дитячий садок, стрихи, балкони, дахи. Ми контролювали підходи до хлібного, двох молочних, рибного, в якому був басейн, до музичної школи і десяти колонок з водою. Ми проводили весь вільний час разом. Приблизно двадцять хлопців і дівчат, поділених на кілька бойових трійок. Найкращим, що ми тоді запізнали, були закапелки нашої частини міста. Того, що слід було любити. Ми грали у псевдо футбол, ножики, короля, карти, робили рогатки, бігали дахами, монтували бити і списи з картонних котушок від волічки, які виносили з трикотажної фабрики. Час від часу влаштовували тренувальні поєдинки один на один до першої крові. Помагали одному єврейчикові лапати голубів на суботню вечерю для його діда і бабці. Бо серед нас були різні. Діти двірничок і офіцерів, блатних і роботяг, відносно заможних і страшенно бідних. І кожен говорив своєю мовою, не переходячи на чужу. Найвищим шиком було прийти у місце збору з кавалком хліба зі сливовим повидлом. Або принести показати якусь монгольську марку. Або підійти до міліціонера, відсалютувати двома пальцями і сказати польською – честь. На те, як хто був одягнений, ніхто не зважав. Копійок у нікого не було. Чужих бомбили старші. Пива ніхто не пив. Максимумом потреб було одне морозиво на кілька днів. Деякі дівчатка могли показати, як виглядає у дівчаток, але – як справжні члени банди – вимагали того самого від хлопчиків.
Лиш іноді падав наказ бути готовим до бою. Це означало, що вороги із сусідніх кварталів готують несподіваний напад. Ми отримували про це інформацію із оперативних джерел. Тоді треба було діяти дуже швидко. Із сховків витягали зброю і займали наперед визначені позиції для оборони. Вирішальним озброєнням чомусь були сикавки. Банки від хлорки із твердої радянської пластмаси. Вважалося, що вцілений і облитий водою ворог відразу опиняється у найнижчій категорії зневажених. Так тоді це діяло. Бувало, що саме із сикавок добивали лежачого, який впав з розпачу, що вже був облитий. Ніяк інакше лежалого не били. Хоч під час оборони двору використовували і щось потужніше – напалм підпалених пластмасових рейок, осколкові бомби із побитого шкла, загорнутого обгортковий папір.
Найеротичнішою розвагою було споглядання через вікна на гімнастичний зал спортивної школи. Дивитися, що витворяють на батуті, колоді, перекладині такі самі малі. Найнебезпечнішим заняттям, яке готувало до серйознішого протистояння системі у кримінальній сфері, були експедиції на стрільбище. Треба було проникнути на дуже пильновану територію стрільниці, туди, де зберігали справжню дрібнокаліброву зброю, і набрати із колод позаду мішеней якнайбільше розбитих свинцевих куль. Потім ми переплавляли цей свинець у консервних банках і виливали його у алюмінієві накривки від молока і кефіру – робили такі чорні дукати для краси, для якоїсь гри, для обтяження кулака…
У банді ми з братом були два роки, які починалися квітневим освітленням. Набули певного авторитету, увійшли в конфлікт із своїми ж, розпочали внутрішню війну і перемогли в ній, отримали право на почесний вихід, стали самостійними мешканцями кварталів, які не могли покладатися ні на чий захист. Тепер я думаю, що головною причиною стало не те, що ми не були згідні з філософією власного ствердження через приниження іншого, і з тим, що свій дурак і негідник рідніший від невідомого чужого, і що антисистемна система є найсистемнішою системою. Здається, стало нецікаво. Передовсім через брак слів. Надто мало слів вживалося у цьому світі. Більшість тих слів, які вже тоді знали ми, були тут незрозумілими і непотрібними. Нам захотілося більшого лексикону.
