Тарас Прохасько: Не так старі, як давні

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Переконання в тому, що буду писати, тому що треба, бо нема інакшого способу зберегти правду, яка би надавала сенсу безсенсовності, виникло в мене тільки через них. Через старих людей, які ощасливили моє дитинство своєю присутністю. Тоді – у сімдесятих – я знався передовсім з ними, тож найбільше любив їх. Тепер майже неможливо відтворити дитячі уявляння про те, що таке старість.

Майже неможливо – а ще й із загальною зміною образу старості – уявити, наскільки старими почували вони себе і що вони вважали старістю. Але можна опиратися на факти, підтверджені хронологією. Усі мої старі були народжені в кінці минулого (на той час) і на початку тодішнього століття. Наймолодша була з 1909. Тож старість видавалася мені нормальним станом світу. Старих я довший час любив більше, ніж молодих – таких, якими були мої батьки. Крім того, що вони знали набагато більше набагато цікавіших речей, вони були  – як мені здавалося – єдині, хто справді жив, а не ходив на роботу і переймався якимись фікціями.

Вони мали час, вони не були пов’язані з жодними інституціями, які нав’язували молодим якісь обов’язки, ентузіазм і нервозність. Вони мали життя і майже нічого не боялися. І їхні розповіді про минуле настільки контрастували із тим, що було навколо, що вони виглядали як посли, як волхви із справжнього світу, що тримають в голові всі знання про те, як було до заглади, до нашої погибелі. Тільки на них можна було орієнтуватися, коли хотів зробити щось протиправне і ненормальне у школі. Бо лиш вони встановлювали шкалу незнищеної моральності. Вже пізніше я зрозумів, наскільки різнилися підвалини нашої освіти і спостережні пункти бачення всього, що відбувається.

І я фізично любив їхню тілесну старість. Тоненьку натягнуту шкіру на руках, фантастичні гідрологічні мапи  жиляків на ногах, позбавлені жиру дрібні біцепси… Любив їхні запахи – химерні, здорові і чисті, до яких додавалися інґрадієнти, описати які було окремим викликом і розгаданою загадкою.

Потім вони почали старіти дуже виразно. Чи тому, що дитина нарешті стає спроможною дивитися уважніше, чи тому, що старість, старіння, як і ріст дитини, нагадує сходи – сходинка за сходинкою нічого не проявляє, все так, як завжди, аж раптом опиняєшся на наступному поверсі, де все вмить стає зовсім іншим.

Потім, звичайно, вони почали вмирати. Обривати те, як цікаво жили, щоби дати місце іншим, щоби самим спробувати щось ще цікавіше, щоби вщент наповнити пам’ять молодших зашифрованими знаками-деталями, які спочатку мають дуже інтенсивно забуватися, а потім виринати з такою силою, що буде здаватися, ніби нічого окрім цього і не було, і не треба.

І вже тепер, коли найстаршою із старих людей виявляється моя значно молодша мама, коли вона вже видрапалася не знати на який поверх, коли я вже старший від  тої неї, коли у мене були надійні люди, відчуваю, що вже не так люблю цю старість. Колись, тулячись до старих людей, я переживав доступ до глибокого минулого, з якого дитина вийшла. Тепер, дивлячись на старість мами, я проживаю майбутнє, до якого прямую. Тому старість батьків тривожить. Бо ясно видно власну дорогу. Видно те, яким будеш, коли сам станеш закривати останній сегмент кола, в якому тобі судилося зробити повний оберт.

Вона ходить великим домом, вже не можучи проконтролювати – де, що, коли відбувається. Вона ще не може змиритися зі своєю фактичною безпорадністю. Вона ще не навчилася бути старою. І ця інерція, це відставання у розвитку  показують, чого слід сподіватися.

Кількадесять років я робив різдвяну вечерю для всіх хто був поруч, передовсім для дітей, які росли від Різдва до Різдва, дивлячись, як повиростають настільки, щоби пильнувати це вже для своїх дітей. Залишилася у великому домі тілька стара мама, яка не вірить, що вона стара, але вечері сама собі зробити не зможе.  І все починається наново: мак, малолітня Марія, борщ, старенький Йосиф, гриби, кілька коляд, малесенька дитинка, зоря, що з тобою зроблять люди, кутя, сіно, тепло тварин, зварити вечерю, згадати про старих людей.

Мій тато, який не дожив до старості, все бажав одного – аби нас було більше, аби нас не ставало менше… Не знаю, чи він достеменно розумів, що нас тільки більше і стає. У різних вимірах.