Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Тут можливі обидва варіанти. Або це дійсно так, і особливий, якийсь культовий інтерес до таких речей закінчився разом з вірою у науковість, прогрес і науковий прогрес, що непогано свідчило б про епоху. Чи я просто не можу цього відстежити, бо загальне поле стежень потробилося, розпарцелювалося на сотні дрібних ареалів, котрі майже не перетинаються. І це також може бути доброю позначкою для характеристики епохи.
Але у часи мого дитинства дуже популярними були різні книжки і розмови про життя видатних учених. Моя мама захоплювалася такими історіями, тож у нас вдома зібралася ціла купа більше і менше серйозних видань про людей, які присвятили своє життя науці. Вважалося, що таке життя – це найвище, що може бути у житті.
І це все читав. В тому числі про українського (в часи наполягання на світовому пріорітеті російської науки це було принципово важливо) і українофільського нобелівського лавреата Ілька Ільковича Мечнікова. В його біографії багато дуже сюжетних ідей. І про фагоцитоз, і про старіння, про мікроби кишківника як причину вмирання, про йогурт і омолодження. Але одне мене – навіть у дитячому віці – збило з пантелику. Почавши жити у старості з дуже молодшою жінкою, герой науки свідомо відмовився від дітей, від продовження життя. І все з ідеологічних причин. Вони вважали, що світ став настільки жахливим, що порядні чесні добрі люблячі люди не мають права брати на себе таку відповідальність – кидати у цей вир нові жертви, народжувати дітей, щоби вони потім мучилися у здеформованому жорстокому світі. Я завжди з розумінням і симпатією ставився до вільних від дітей людей, які зрозуміли, що це не їхнє, що вони не мусять, що вони не пасують. Але пояснювати свій вибір тим, що майбутнє життя краще не починати, бо воно буде нестерпним, видавалося мені якимось таким самим максимальним гріхом, як і самовбивство. Якоюсь малодушною помилкою в аналізі і прогнозі. Адже світ від самого свого початку був надто страшним для продовження життя, однак саме на цьому продовженні і тримався. Як і на довірі до того, що не нам визначати момент, коли починається остаточний кінець.
Хоча аналіз і прогноз – навіть помилковий – є достатньо сильною спокусою, щоби могти його уникнути. І от тепер, коли в мене знову з’явилася малесенька дитина, теж не можу не думати про примарні речі. Наприклад про той світ, у який ця дитина увійшла, і про те, як вони разом будуть далі співіснувати і розвиватися. І якого всякого ця дитина ще може застати, чого я й передбачити не можу.
Особливо подібним міркуванням сприяє те, що у моє життя несподівано повернулося таке дивовижне заняття як прогулянка. Прогулянка заради прогулянки. Дитина контактує з повітрям і світлом, а я ходжу довільними маршрутами і дивлюся і роздумую про всякі непотребні речі. Намагаюся сформулювати перелік найбазовіших феноменів, які формують мою епоху, епоху мого покоління, той стан мого світу, в який ненароком потрапила ця мала істота. Відразу відкидаю найважливіші речі, які є позачасовими, навіть якщо вони зазнають постійних змін. Любов, родина, дім, пізнання, болі, втрати, розчарування, захоплення, смерті, напруження, сни, рухи…Так само відкидаю еволюцію технічних можливостей, бо вона не принципова після того, як з’явилися самі можливості як такі – вдосконалення переміщення, нагрівання, оптики, хімії, агротехніки. Відкидаю те, що пов’язане із зношуванням: завалені будівлі, зрубані ліси, забруднене повітря, погані води, генетичні хвороби. А також поступові зміни моралі і звичаїв, які є очевидними навіть за якусь одну частину мого життя. Але відкидаю все це, бо таке вже було, таке є завжди і інакше не буде.
Тож із подій, які припали на життя мого покоління і стали феноменами, які роблять його саме таким тут і тепер, після ретельного перебирання залишилося тільки чотири. Перша і ключова, найвагоміша – крах радянського союзу, більшовицького проекту, реального соціалізму і сюрреалістичного комунізму. Вона до того ж ще й тривала. Навіть мої діти, які не застали того, що було до краху, будуть жити під знаком цього завалу. Друга подія стосується означення середовища і способу перебування у ньому. Якщо бути лаконічним, то це тотальна присутність синтезованих відходів, невітворотність сміття, завдяки якому всі процеси живляться необхідністю продукувати нове сміття. Такого з ландшафтами ще дійсно не було. Третя подія видається дрібною, але насправді вона переломна, хоч гейби стосується чергового витка технічного прогресу. І це є телефон у моїй кишені, телефон, який завжди з тобою. Четвертим базовим переворотом, який стався вже тоді, коли я був дорослим, слід вважати оцифрування літер. Тобто цілком інше буття текстів усіх ґатунків і категорій, цілком інше співбуття із текстом, який втратив фізичну залежність від матерії, перетворившись на космічний феномен.
Здається, що все. Здається, що нічого жахливого. Принаймні, нічого жахливішого. Здається, що і до такого звикаєш, хоч і народився задовго до таких метаморфоз. Мабуть, не варто боятися за дітей. За те, що їх невдовзі чекає.
Comments are closed.