Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Колись у мене була така теорія чи – точніше сказати – гіпотеза, що еволюція філософії, філософської світоглядної системи усього людства від досократиків до постпостмодерністів дивовижним чином збігається із віковими періодами еволюції окремої людини у межах одного життя. Навіть нічого не знаючи про історію філософії, кожна притомна особа – залежно від того, скільки їй вдасться прожити – доростає до і проходить через Геракліта, Діогена, Сократа, Платона, Августина і Тому, реформацію, бароко, просвітництво, Канта, Ніцше, феноменологію, екзистенціалістів, структуралістів і решту. Тобто те, що розтягнулося у ретельно проробленому вигляді на тисячоліття, збігається у формі наїву із віковими змінами простої мислячої істоти.
У ранньому дитинстві я сформулював для себе такий давньогрецький постулат – все (тоді я ще і думав, і говорив, і писав не все, бо все – це то, на що тепер кажуть завжди, а всьо) є не так, як виглядає.
Багатодесятилітнє життя з Делятином підтвердило мою дитячу впевненість. Делятин, який став для мене базовою матрицею того, як виглядає світ, яким є світ на вигляд, кілька разів вражав мене відкриттям нових неправдоподібних рівнів, пізнання яких могло би наважитися цілком заперечити те, що було перед тим. Відкинути попередній образ, як обгортку цукерка, до якого дошпортався. На щастя, я вже на той час досяг віку структуралізму. Тому відкриття мене не лякали, спонукали не до віднімання, а до додавання, побудованому на правильному скороченні. Наступне підсилювало попереднє.
Спочатку була родинна і гірська пастораль, потім з’явилися голодні діти і їхні п’яні батьки. Спочатку була якась таємна зона з радіацією, потім виявилося, що там ракети. Спочатку був цвинтар ковпаківців, потім виявилося, що вони сюди зайшли, щоби потурбувати німецький ракетний об’єкт, яким потім скористалися совєти, вибираючи місце для своєї бази. Всілякі вілли, в яких містилися комунальні заклади, виявилися рештками європейського курорту. Багато будинків і дібр, виявляється, належало колись жидам, про яких не варто згадувати ще й через ці добра. Потому я побував у неформальних найт-клубах, познайомився з бандитами, яких ніколи не бачив у дитинстві.
Дізнався про підпільні картярські заклади всесоюзного значення, в яких грали серйозну гру під ревіння винищувальної авіації, котра служила прикриттям для ракетної бази. Потім почали говорити про багате товариське і політичне життя колишнього міста, про пророцтва геніального скульптора Турчиняка і щоденні пленери загадкового Васьківа, про невидимих зірок рок-н-ролу, які завелися в андерграунді. Потім з’явилася лісова браконьєрка, а також харизматичні краєзнавці… Не без тимчасового болю, але я навчився приймати все нові і нові шари дійсності, які насправді віддаляли від першого до сократичного образу, назавжди зафіксованого у дитячій пам’яті як щось надійне.
Після знання про те, що все є не таким, як виглядає, один крок до переконання, що ти вчасно зможеш вловити, де починається фокус, де починається розвод.
Бо починаються вони ще у дитинстві. Коли тебе щось починає мкнути і довбати. І ти не можеш сам знати, що відбувається. Не знаєш, що з тобою і для чого ти живеш. І тоді ти звертаєшся до найрідніших істот, щоб почути якусь їхню таємницю про свою тайну. А ці найближчі істоти заради твого блага і власного чогось втирають тобі якісь обгортки, оберігаючи тебе від прискореного курсу світової філософії. І ти починаєш розуміти, що тобі не вдасться скористатися чужою еволюцією. Весь свій екзистенціалізм і таке інше треба пізнавати самому. Весь час стежачи за тим, де починається черговий розвод. І життя складеться дуже добре, якщо кожне наступне відкриття вдасться перетворити на додавання, а не заперечення.
Керуючись такою методою, можна досліджувати різні феномени, які трапляються на шляху власної еволюції. Скажімо, такий історичний епізод як теперішнє російсько-українське протистояння. Пункт перший – досократики – все виглядає не так, яким є. Другий – пост модерновий – у чому може бути фокус, розвод. Хоча би на рівні гіпотези, яка потребує фантазії, що згодом має шанс отримати підтвердження.
Так от. Розвод починається там, де говорять про особливий український шлях. Українського шляху нема, українці такого не зробили. Є шлях західно-європейський і шлях російсько-монгольський. Український максимум – це мікс, який ніколи не має права дійти навіть до 50 на 50. Завжди якогось керунку більше.
Тут мерехтить наступний фокус. Незважаючи на увесь дискурс, ближчим і ріднішим виявляється Схід, а не Захід.
Погано було би казати, що наші керманичі не хочуть нічого іншого, як збагачення. Вони не були би керманичами, якби не мали ще якоїсь ідеї. Навіть батьки, керуючись своїми інтересами, чинять щось заради добра своїх дітей. І їхня ідея – дуже свята і переконлива – не дати Україні скотитися у європейськість, бути поглинутою Заходом. Бо це і важко, і лячно, і небезпечно, і огидно, бо не по нашому. Росія рідніша, вона майже така сама, звична і найближча.
Цілком може бути, що ця недовійна – велика домовленість. Вигідна не тільки дріб’язково, але й світоглядно. Домовленість у тому сенсі, що користь отримують обоє. Як в інсценізованому зґвалтуванні. У результаті цієї війни Україна ще довгий час не зможе бути опанованою Європою. І не відірветься остаточно від братньої Росії.
А Росія, продемонструвавши свої вміння нервуватися на найпотрібнішій території, якою є братня Україна (всі інші сцени не мають такої сили єдності часу, місця і дії), перетворить врешті конфлікт на паровоз, який не дасть їй випасти із європейського простору. Бо тільки завдяки цьому нашому протистоянню вона може стати євробіжною, чого їй так насправді потрібно.
Через якийсь час саме Україна буде ратувати за повернення Росії до Європи. В чому, врешті, і та невдовзі буде зацікавлена.
Купі кірпіч – був колись такий вуличний трюк.
Хоча цілком може бути і таке, що українська еліта щиро перейнялася посланням Матері Божої у Фатимі і знає, що наша місія – навернення Росії.
