Пропонуємо свіжу публікацію Софії Андрухович на порталі Збруч. Вона – українська письменниця, перекладачка й публіцистка, а також донька франківського письменника Юрія Андруховича.
Під час Форуму книговидавців у Львові мені найбільше сподобались розмови про вечірку з Беґбеде. “Ви йдете на вечірку з Беґбеде?” “Побачимось на вечірці з Беґбеде!” “Як? Ви не йдете? Чому?” В цих емоційних вигуках було стільки непромовлених солодких передчуттів і обіцянок, вересневої туги. Вони несли з собою незнані ще, але вимріяні присмаки, таємниче мерехтіння лампіонів, іскри, сміх, шарудіння бульбашок у коштовних рідинах, щось європейське, щось недосяжно-естетичне.
Адам Філіпс, британський психотерапевт і есеїст, пише книжки про моногамність, зраду, непрожите життя, терор внутрішніх заборон, які заважають людині своє життя проживати, про наші уявлення щодо нормальності й божевілля, про конфлікти між бажаним і дійсним, між тим, як хочеться, і тим, як треба. Словом, про катастрофу людського існування.
Філіпс мислить розкуто і парадоксально, і тексти його дотепні, філософські і дуже художні. Він збирався пов’язати своє життя з літературою, аж доки не прочитав біографію Юнґа. Філіпс вважає, що психоаналіз ближчий до поезії, ніж до медицини. “Вдала брехня тягне за собою свободу, яка фруструє. Вона демонструє, наскільки реальною є можливість того, що ніхто не довідається про наші вчинки. Погана брехня — бажання бути викритим — виявляє наш страх перед тим, що ми можемо робити зі словами. Іншими словами, брехня — не так спосіб зберігати відкритими свої можливості, як радше — шлях з’ясувати, якими саме вони є. Страх перед невірністю — це страх перед мовою.”
Погляд на людину і її психіку Філіпс значною мірою формує крізь мову, смисли, культурні коди, крізь формулювання і штампи, крізь уявлення людини про світ, себе саму і те, якою вона повинна бути. “Виявитись зображеними у фальшивому світлі — означає просто виявитись зображеними за допомогою тієї версії нас — вигадки — з якою ми не можемо погодитись. Ми нажахані тим, що інші вигадують нас, нажахані кількістю наших образів, які постають в їхній уяві. Ми нав’язливо намагаємось контролювати кількість цих образів, докладаємо зусиль, щоб утримувати справжній свій образ в постійному обігу.”
У своїй книжці Going Sane (що можна приблизно перекласти як “Увійти в розум”) Адам Філіпс пробує з’ясувати, що таке — бути нормальним. Стільки праць різного спрямування присвячено темі ненормальності, божевілля, стільки різних видів цих аномалій розглянуто й вивчено, проаналізовано найтонші причини, наслідки і зв’язки, починаючи від органічних вад і закінчуючи психологічними травмами — тож “ненормальність” вважається патологією, поширеною проблемою, вирішення якої всі ми шукаємо. Натомість “нормальність” — це начебто явище певне й гарантоване, щось загальновизнане й очевидне, основа основ і підстава підстав. Ми можемо знайти безліч описів божевілля й патології на всі смаки — в художній прозі, поезії, в наукових чи філософських працях, натомість писання про “нормальність” чомусь завжди приваблювало набагато меншу кількість людей. “Нормальність” видається чимось нудним і заскорузлим, чимось неживим, таким, що заперечує помилки і спроби, гнучкість і свободу. “Нормальність” — вихолощений ідеал. Або внутрішній орієнтир: пункт, до якого звивистими стежками рухається “ненормальна” людина.
Це ще одна тема Філіпса: експерименти з називанням. Залежна й обмежена суворим внутрішнім критиком, що накинутий людині оточенням і суспільством, вона значною мірою перебуває у владі означень, її емоції і самовідчуття формуються в залежності від слів, якими вона оперує. Можна спробувати замінити слова, які поневолюють і прирікають, на інші — ті, що дають більше простору. Ми звикли занадто довіряти словам і тим значенням, які їм приписуємо. А натомість схильні забувати, що у кожного відтінки цих значень трохи — або зовсім — інші. Якби раптом здобути властивість відчитувати те, що інші люди вкладають у промовлені слова, ми, цілком можливо, виявили б, що не відбувається жодних розмов, що порозумінь не існує. Кожен розмовляє про щось своє, розмовляє з собою.
Поняття про “ненормальність”, божевілля, деструкцію часто йдуть в парі з уявленнями про творчість, про згустки хаотичної несподіваної енергії, що виринають з небезпечних глибин. Ось якщо подумати: відомо ж, що творчість виростає з перекошеностей і травм, яких іншим способом не перетворити, не витримати. З розщепленості, з зяючої порожнечі. З того, що людина зазвичай вважає вадами, патологічними потворностями.
І тому особливо химерно, якщо збагнути, яку владу здатен мати митець. Як він зачаровує, як гіпнотизує, яка велика спокуса приймати його слова за істину. Насправді ж спрацьовує не істина, а сила переконання. Хаотична несподівана енергія, що виринає з небезпечних глибин. Перетворена на пурхання метеликів чи національну ідею, на любовну історію чи на докладну інструкцію того, як саме варто жити і в якому напрямку рухатись.
Сила переконання, звичайно, властива не тільки митцям. І не всі митці володіють нею. З огляду на те, скільки травм століттями накопичувалось у наших ґрунтах, чи не кожен із нас потенційно здатен випускати з рукавів метеликів і переконливо вказувати напрям. Тому обережно. Хай би якою гострою не була спокуса довіритись чиїйсь харизмі і силі переконання, віддатись вічному прагненню розчинитись у величі і всемогутності посланця богів — слухайся своєї нормальності, свого внутрішнього орієнтиру.
Бо ще, чого доброго, потрапиш на вечірку із Беґбеде.
