Руслан служить в армії на контрактній основі. Воював у лавах добровольчого батальйону, пізніше — у Національній гвардії. Загалом провів на фронті майже два роки. Цьогоріч у складі снайперської групи, під егідою Центру спеціальних операцій, виконував завдання у промзоні Авдіївки, потрапивши туди в розпал бойових дій, пише ДТ.
Руслан — типова “людина-війна”. Попри хорошу роботу й умовляння дружини, його весь час тягне на фронт. Він, як і багато інших бійців, що спробували війну “на смак”, не може заново пристосуватися до мирного життя. За словами Руслана, перебування в мирному місті спочатку заподіювало йому мало не фізичний біль.
“Після повернення з останньої ротації, я перші три дні взагалі з дому не виходив, дуже погано мені було. Тепер ніби полегшало, але все одно не можу я тут. Скоро знову поїду”, — зізнається він.
“Ротацій було багато, і щоразу я був упевнений, що зі мною нічого не станеться. Але цього разу чомусь дуже переживав. Чесно кажучи, вперше подумав, що як мінімум стану калікою, а може трапитись і так, що там і залишуся. Тоді й сказав собі: якщо виживу, кину курити. Тепер не курю”, — усміхається боєць.
Діяльність підрозділу Руслана засекречена. Та щоб нагадати “втомленим від війни” громадянам про бойові дії, що не припиняються, Руслан погодився розповісти про ситуацію на найгарячішій нині ділянці фронту і коротенько — про роботу своєї групи. Ім’я бійця, назву підрозділу й терміни його перебування на передовій змінено або навмисне не зазначено.
Про власну мотивацію
— З 2014 року я служив у добровольчому батальйоні, а з лютого 2015-го, згідно з указом президента, став бійцем Національної гвардії і отримав статус мобілізованого. З моменту отримання статусу треба було відслужити в Нацгвардії як мінімум рік. У лютому 2016 року демобілізувався, приїхав додому і зрозумів, що не можу адаптуватися до мирного життя. Певний час працював у волонтерському фонді, допомагав передавати на фронт амуніцію, але в результаті все одно вирішив знову їхати на війну. Тим більше саме тоді я дізнався, що туди їде моя група, з якою ми разом пройшли Дебальцеве, Вуглегірськ, Чорнухине, Станицю Луганську й інші гарячі точки.
Щоб поїхати на передову, я підписав контракт на півроку, інакше мене б не взяли. Я знав, що наш командир домовився про серйозну роботу, і ми не будемо сидіти до другої чи третьої лінії оборони. Спочатку ми великою групою приїхали на базу, пізніше з-поміж нас відібрали кілька десятків чоловіків для виконання завдань під егідою Центру спеціальних операцій.
Про Нацгвардію
— Після добровольчого батальйону я рік відслужив у складі Нацгвардії. Досі спілкуюся з багатьма бійцями. Так от, вони вважають неправильним, що НГ підпорядковується МВС. Хіба це правильно, коли бойові офіцери й солдати підпорядковуються недолюстрованим старим ментам?
— А кому, на думку бійців, має підпорядковуватися Нацгвардія?
—Безпосередньо головнокомандувачу. Президента обирає народ, а Національна гвардія — народна армія, вона не повинна підпорядковуватися ні МВС, ні СБУ, а, навпаки, — якщо буде необхідно, повинна стати їм противагою для захисту інтересів народу.
— Тобто бійці Нацгвардії хочуть підпорядковуватися президентові Порошенку?
—За останні кілька років я не зустрічав жодної людини, яка довіряла б Порошенкові, бо минуло два роки, а досі нікого з “колишніх” не посадили й не покарали. Так, бійці не довіряють Порошенку, але вважають, що в питанні підпорядкування в такій структурі як Нацгвардія має бути порядок.
Про передову
— Основна маса атовців зараз сидить на позиціях другої і третьої лінії оборони, ними ніхто не займається, там “аватарство” процвітає. Хлопці фактично виконують функції сторожів, щоб місцеві не розтягли на дрова укріпрайони, в які вкладено мільйони. Так, деякі бійці розселилися в нормальних умовах, але є й такі, хто всю ротацію спить у наметах і бліндажах. Як мінімум їх треба чимось зайняти, інструкторів привозити, регулярні стрільби проводити. А солдати найчастіше роблять щось як самі собі знають: багато хто за всю ротацію навіть жодної кулі по мішенях не випустив.
Я взагалі не розумію, навіщо заганяти на війну тих, хто не хоче туди йти. Тим більше що є багато мотивованих людей, готових воювати.
— Невже таких людей багато? Судячи з заяв Міноборони, зараз якраз є проблема з недобором контрактників.
—Зараз — так. А для чого людям їхати на другу й третю лінію? Щоб там пиячити? Ніхто на це не згоден, всі хочуть на передову. Я тобі скажу, що на авдіївську промзону стоїть черга з охочих вирушити туди підрозділів. Під час відбору групи в Авдіївку в нашому підрозділі всі бійці пересварилися, бо кожен хотів поїхати. Але потрапити туди можуть далеко не всі, оскільки, як правило, беруть тільки людей з досвідом.
Про Авдіївку
— Спочатку ми приїхали на свою базу, де жорстко готувалися, щодня проходили інструктаж і виснажливий вишкіл. Перша робота в цій ротації полягала в снайперській підтримці сил АТО, розташованих у приватному секторі Авдіївки.
У приватному секторі бої йдуть в основному вночі, бо вдень приїжджає ОБСЄ. А на промзоні, куди нас перекинули через певний час, бої йдуть практично цілодобово. Десантники, з якими ми були на позиціях, казали, що за щільністю вогню ситуація порівнянна з Донецьким аеропортом.
Ще недавно промзону Авдіївки повністю контролювали бойовики. Але потім наші пішли вперед — завдяки бойовому підрозділу Правого сектора. Це не ті, хто в Києві й інших мирних містах “кришує” фірми, представляючись Правим сектором. Наскільки я знаю, коли фронтовики попросили в “міських” допомоги, ті відмовили, там мало до бійки не дійшло. Бойовий Правий сектор — це найяскравіші патріоти, всі просто марять ідеєю звільнити Україну і готові покласти за цю ідею голови. Причому два роки тому вони, як і ми, ще були IT-шниками, вчителями, менеджерами.
— При згадці про ДУК ПС традиційно починає нервуватися Генштаб, бо, згідно з Мінськими домовленостями, добровольчі підрозділи мали відвести від лінії розмежування.
— Однак вони там є. І саме завдяки їм ми “віджали” більшу частину промзони. А за останні два місяці ще приблизно на 200 метрів просунулися вперед.
Судячи з того, як працює Правий сектор, вони могли б стати двигуном усієї нашої наступальної кампанії. Ми ж, за Мінськими домовленостями, не можемо офіційно піти в наступ. А їм легше, вони взагалі нікому не підкоряються.
Ну от вони й пішли. Їхня розвідка зайшла в “промку”, у процесі виконання завдання стало зрозуміло, що там є слабкі місця, а частину позицій бойовики взагалі залишили, були впевнені, що ми не підемо в наступ. Ці подивилися, повернулися до своїх, згрупувалися і злагоджено зайшли так далеко, як могли. Там вони накидали бойовикам, закріпилися і попросили підмоги. Наші підтяглися і зайняли позиції. Отак ми взяли “промку”.
Ми чули з перехоплень противника розпачливі накази їхніх командирів “відбити промзону”, бойовики великими силами пішли на нас, кілька днів ломилися по відкритій місцевості в будь-який час доби, але в результаті в них нічого не вийшло. Вони відчайдушно йшли на смерть, ми тоді їх дуже багато покришили.
— Чому ти став снайпером? Наскільки мені відомо, в тебе раніше була інша кваліфікація.
— Перекваліфікувався. Я став другим номером снайпера. Другий номер — це людина, яка гарантує безпеку самого снайпера.
За кілька тижнів перебування там ми зробили дуже хорошу роботу. У нас усе було надзвичайно чітко, кожен постріл ми мали підтвердити, тобто принести з завдання всі відстріляні гільзи. З перехоплень було чутно, що бойовики в паніці. Вони називали нас “чорною ротою” і весь час просили підмоги. Десантники, з якими ми там працювали, казали, що вперше за весь час служби їм надіслали таку ефективну групу.
А я в свою чергу був у шоці від цих десантників. Як я зрозумів, вони — кіборги з Донецького аеропорту. Ці хлопці — геть відірвані відчайдухи, більшість з них навіть броніків з касками не носять, на повний зріст під час обстрілів ходять і мішки для укріплення позицій тягають не пригинаючись.
Або ось, наприклад, показова історія: якось привезли їм волонтери наш прапор. Двоє десантників попросили їх прикрити і подерлися встановлювати цей прапор на якийсь будинок просто з автоматами й у тільниках. Сепари спочатку від такого зухвальства сторопіли, але потім з ними просто істерика сталася, як у биків на червону ганчірку. Вони відкрили такий вогонь, що ми протягом наступної доби навіть голови не могли підняти.
— Яка відстань між нашими позиціями і позиціями супротивника?
—Від 100 до 400 метрів. Наші з ними перегукуються. Вони там теж різні прапори вивішують. Я навіть чеський бачив, видно, найманець якийсь привіз. Цей прапор з бійниці стирчав, аж поки наш злісний РПГ-івець не “склав” цей будинок. Тепер звідти нічого не стирчить.
Наш РПГ-івець — узагалі молодець. Я чув від інструкторів, що результат семи пострілів, зроблених підряд з ручного гранатомета, — забезпечена контузія і лікарняний для того, хто стріляв. При мені людина за півгодини робила сорок пострілів з двох труб, які по черзі “накручували” десантники.
— І як він після цього почувається?
—Візуально начебто все нормально, але коли приїде додому, думаю, йому все одно треба лікарям показатися, бо на здоров’ї це точно позначиться.
— А на бік противника ви ходили?
—Туди ходила розвідка. Я тобі більше скажу: ні для кого не секрет, що в самому Донецьку й Луганську живуть наші воїни і ведуть там підривну діяльність. Наших спеців там багато.
— То чому в такому разі наші специ хоча б точково не знищать командирів бойовиків?
—Я в них про це теж запитував. Кажу: “Раз ви такі круті, чого ж ви не пристрелите цього Гіві неповноцінного або недомірка Моторолу?” Вони відповідають: “Немає наказу”. А потім мені одна грамотна людина сказала, що їх не вбивають, бо ще невідомо, хто потім їх замінить. Зараз ці клоуни формують загони з таких же клоунів, як вони самі, а під серйозних людей можуть сформуватися загони з серйозніших бойовиків, воювати з якими нам буде набагато складніше.
До теми: Щоденник «з того боку». Як живуть мирні люди на окупованих територіях Донбасу?
Про місцеве населення
— У мене був просто “розрив шаблона” в момент, коли ми заїхали в Авдіївку. Їдемо по місту в повному обмундируванні і з повним боєкомплектом, напружуємося очікуючи “звєздорєза”, а навколо ходять мами з візочками, діти у футбол грають, працюють магазини і ринок. При цьому я чую розриви буквально в кілометрі від цього місця і розумію, що там іде бій. Вони до цього звикли й уже давно не звертають уваги. А “роздають” уже буквально за п’ять хвилин їзди від міста.
— Як місцеві до вас ставилися?
—Для основної маси місцевих ми — чужі. І це попри те, що бойовики перед відходом розграбували там кафе, ларьки й магазини. Все одно для місцевих вони свої. А нас місцеві не бояться, в обличчя матом криють. Усе тому, що впевнені — ми їм точно нічого не зробимо. Є, звичайно, й такі, що приходять їжу просити. Ти ділишся з ним сухпайком, а він тобі: “Хлопці, не йдіть, при вас тут хоч порядок є!” Ну й, зрозуміло, що всі без винятку хочуть, щоб там перестали стріляти.
Про “армію ДНР”
— Я упевнений, що останніх ідейних сепаратистів знищили ще в 2014-му. Зараз на першій лінії залишилися самі найманці, яких мотивують виключно грішми. Судячи з документів, які ми знаходили, на передовій воюють в основному наші громадяни і росіяни, які отримують військовий квиток “ДНР” і “ЛНР”. Вони офіційно отримують там зброю у військкоматах, номер автомата вписують у військовий квиток, ніхто просто так там нічого не роздає.
Ми дуже від них відстаємо, зокрема, у будівництві укріпрайонів. Їх забезпечують серйозними матеріалами, вони можуть за ніч звести такий укріпрайон, який ми зможемо тільки танками розбити. У приціл я бачив, що укріпрайони будують цивільні, скоріш за все, їх із Донецька виганяють на ці роботи.
Командири на першій лінії — теж в основному найманці. Друга лінія — це кадрові російські військові разом із найманцями. А основні стратегічні об’єкти “тримають” виключно регулярні підрозділи російської армії.
— Але при цьому російське командування не відмовляється від спроб об’єднати найманців у так звану армію?
— За моїм даними, зарплата в бойовиків становить від 500 до 4000 доларів на місяць, залежно від кваліфікації. Кадровим військовим оформляють відрядні й соціальний пакет. Поки це все спонсорується, вони бігатимуть, стрілятимуть і зароблятимуть. Але їхня проблема в тому, що як тільки цю “армію” перестануть фінансувати, вона за добу розбіжиться.
Крім того, всі військові, з якими я спілкувався, вважають, що Донбас для росіян — це чудовий плацдарм для вишколу професійної армії РФ. Наприклад, кілька місяців тому вони загнали під Донецьк “на навчання” російських курсантів. Ці курсанти два-три дні працювали по наших позиціях з артилерії, а поціляли по мирних будинках — мабуть тому, що помилялися в розрахунках.
— А наші у відповідь що робили?
— Наші три дні скреготали зубами і погоджували зі штабом команду на “отвєтку”, бо в нас “перемир’я”. Через три дні ми все-таки їх “накрили”, артилерійську обслугу повністю знищили. Розвідники сказали, що згоріло все вщент.
— Молоді курсанти?
— Кожен з них має право не виконувати незаконний наказ. Тебе ніхто не вб’є за те, що ти відмовишся їхати в Україну. Можливо, ти втратиш взяту в кредит квартиру чи машину, як максимум втратиш роботу і звання, або тебе відрахують із вишу. Кожна людина робить свій вибір самостійно. І якщо вже ти приїхав воювати на чужу землю — дістань по заслузі.
Про врегулювання воєнного конфлікту
— За два роки на передовій я не бачив жодного бійця, який би вважав, що конфлікт можна врегулювати політичними заходами. Всі як один виступають виключно за військове вирішення проблеми.
— Ніхто з командування не візьме на себе відповідальність за штурм міста-мільйонника. Там проживає дуже багато цивільних.
— Бійці вважають, що цивільним треба дати певний час на виїзд, пропустивши їх, природно, через фільтраційні табори, щоб бойовики не пролізли. А потім — хто не заховався, я не винуватий.
— А якщо за цей час росіяни підгонять назад усе “відведене” раніше озброєння і введуть максимальну кількість особового складу своїх регулярників? Ти ж розумієш, що їх там банально більше, ніж наших? У результаті серед наших військовослужбовців можуть бути дуже великі втрати.
— Можливо. Але при цьому ми знищимо більшу частину російської армії. Всі, з ким я спілкувався, до цього готові. І я особисто готовий отримати свою кулю, бо знаю: так чи так кожній людині відведено свій вік.
— А чи готова твоя дружина залишитися без чоловіка з дитиною без батька?
— Ми з нею на цьому ґрунті вже разів 25 збиралися розлучатися. Зараз начебто все владналося, але своєї думки я не змінив і невдовзі знову їду на передову.
Comments are closed.