Самоорганізація українців, що показала себе в останніх 1,5 року, свою справу зробить – Україна вистоїть і в новому році. Таку думку висловив в інтерв’ю Радіо Свобода письменник Сергій Жадан. Водночас він вважає, що автоматичне зараховування до зрадників усіх цивільних по той бік фронту на Донбасі є підтвердженням путінської тези про громадянський конфлікт. Донбас – невід’ємна частина України, наголосив письменник. Він за те, щоб вести розмову з людьми, які не брали до рук зброю. Також Сергій Жадан розповів, чи є для нього ворогами ті, хто бив його у Харківській ОДА, чи хоче стати політиком і чому може бути присвячена його нова книга.
Олександр Лащенко: Пане Жадан, чого Ви чекаєте від року, який почався?
– Та всі хочуть. Я так розумію, що і по той бік фронту хочуть? Але ж…
– Я так підозрюю, що так, по той бік так само хочуть, не менше, ніж тут…
– Підтверджується той момент, що війну легко почати (зрозуміло, хто це робить і продовжує робити), але ж важко закінчити.
– А, може, тому, хто почав (знову ж таки звинувачують, зрозуміло, головного фігуранта – Путіна), якраз і вигідно, щоб це тривало якомога довше – Україну тримати на повідку.
– Мабуть, так.
– Як Ви вважаєте, Україна здатна оцих охочих продовжувати війну все-таки перемогти, навіть не стільки зброєю?
Але, мені здається, все-таки та якась самосвідомість, самоорганізація українців, які виявляються останніх 1,5 роки, свою справу зроблять. Все-таки Україна вистоїть і збереже себе як країну.
– На Ваш погляд, хто зараз найбільший ворог для України постреволюційної – зовнішній чи внутрішній: корупція, хаос, який триває, реформи лише на словах, як вважають скептики?
– У минулому, 2015-у, році, якщо говорити про «ворогів», Ви, напевне, пане Жадан, теж свою дозу критики отримали після цих дебатів, які намагалися влаштувати. Це Ваше друге рідне місто, можна сказати, Харків…
– Як рідне місто. Я там живу чверть століття.
– Ми теж про це зараз згадаємо. Але Олена Заславська, поетеса із Луганська. Відомий факт. Про це говорили нескінченно, зокрема літературний оглядач, публіцист Юрій Володарський. Він, до речі, повністю Вас підтримав. Сказав, що все це цькування, яке на Вашу адресу здійснюється, просто ні в які рамки не лізе. Хоча при цьому погодився тільки в тому з критиками, що, можливо, Олену Заславську не варто було запрошувати на такі дебати. Ви погоджуєтеся?
– Я сто разів пояснював, що я на сьогодні в Луганську інших поетів не знаю. Олену я знаю давно. І для мене ще було досить важливим поговорити з людиною, яку я знаю, власне, вже кілька років, знав її ще до війни, коли в неї були ще дещо інші політичні і культурні орієнтири, коли вона сюди приїздила, брала участь в якихось фестивалях, в якихось акціях. Тоді до неї особливих питань не було. Це теж було важливо проговорити саме.
До речі, одна річ, коли ти говориш з людиною, якої ти не знаєш, намагаєшся щось зрозуміти з того, що вона говорить. Інша річ, коли ти спілкуєшся з людиною, з якою ти спілкувався ніби раніше і намагаєшся зрозуміти, що сталося, чому людина змінює свою позицію, чому вона відмовляється від своєї країни, чому вона відмовляється від своєї Батьківщини. Мені здається, що ці якісь особисті моменти теж важливі.
Ну і, справді, я хотів запросити людину приватну, не представника якихось структур так званих «ЛНР», «ДНР», тому запросив Олену як людину, яка пише вірші.
– Взагалі ці діалоги саме митців, зокрема літераторів, здатні допомогти порозумінню?
– А от Геннадій Кернес залишився на своїй посаді на чесних виборах. В першому ж турі…
– Так.
– То що, світогляд так і не міняється?
– Він міняється, але знову ж таки не так швидко, як нам цього хотілося б. Ясна річ, що всім хотілося швидких змін, швидких реформ, всім хотілося прокинути в новій країні. На жаль, щоб одного разу прокинутися в новій країні, цю нову країну треба дуже довго будувати власноруч, не у «Фейсбуці», не в якихось там соціальних мережах, а все-таки брати і щось робити.
– Раніше Ви зауважували, що все-таки «окуповані Крим і Донбас повернуться в Україну».
– Я в цьому не сумніваюся, тому що для мене це невід’ємна частина України. Я навіть не уявляю, як може бути інакше.
Інша річ, ясна річ, що я не будую собі якихось ілюзій, що це станеться завтра, що це станеться повністю так, як ми цього собі хочемо, як ми це собі бачимо. Як це буде відбуватися – це питання, скоріше, до політиків, до військових. Але я й далі розглядаю цю територію, як частину України. Це теж до питання, як ми ставимося до цієї території. Тобто чи ми хочемо її віддати, чи ми хочемо її вважати «буферною зоною», якоюсь «сірою зоною», чи ми все-таки далі вважаємо цих людей, які перебувають по той бік, своїми співгромадянами?
– Власне, теж відомий факт. Ви з Луганщини. Напевне, у Вас купа знайомих, принаймні були…
– Ви відчуваєте, що ці люди, якщо можна це словосполучення вжити, ідеологічні побратими? Чи правдиві ці тези російської пропаганди, які, до речі, висуваються не лише після Майдану, що Україна насправді дуже ментально поділена держава?
– Юрій Володарський наводив відомий факт, що Захар Прилепін, один із найвідоміших російських письменників, міг з Вами поспілкуватися (щоправда, він Вас не особисто запрошував до Німеччини, на нейтральну територію), щодо можливого знаходження спільної мови, але Ви відмовилися. От із Прилепіним – ні, із Заславською – можливо.
– Тобто, якщо людина не брала до рук зброю, вона все ж таки співвітчизник?
– Це теж невеличке спрощення. Тому що теж є багато нюансів знову ж таки. Є люди, які не брали до рук зброю, але зривали українські прапори. Є люди, які не брали до рук зброю, але працюють на структури «ЛНР» і «ДНР».
До чого я веду? Я веду до того, що нас все рівно чекає попереду ця процедура якоїсь розмови.
Знову ж таки я слідкував за реакцією на ці наші дебати. І там дуже часто говорилося, не часто, а просто люди, які не брали в цьому участь, говорили так, що це замирення з сепаратистами, це братання з терористами. Насправді люди, які це говорили, не слухали про що йшлося на цих дебатах. Хоча була можливість. Все це є у записі. Можна в інтернет зайти і послухати. Там ніхто не говорив про жодне замирення. Ніхто не говорив про жодні якісь компроміси. Йшлося про те, що люди, які організували ці дебати, вони завжди сприймали і сприймають Донбас як невід’ємну частину України. Це не означає, що ми не вважаємо неможливим розмовляти з людьми з тієї території, з того боку.
– Цього нового року будуть такі спроби нових дебатів у Харкові чи, можливо, в якомусь іншому місті України?
– Та подивимося. Насправді, ясна річ, перше бажання – нічого більше не робити, враховуючи, яку це реакцію викликає у частини наших співгромадян. Але, мені здається, це найпростіший шлях – просто нічого не робити. Загалом ніби це найпростіший – сидіти у «Фейсбуці», писати якісь героїчні пости, власне, не діяти.
Я думаю, що потрібно щось подібне робити. Інша річ, що можна обговорювати формат, можна узгоджувати формат, можна узгоджувати місце проведення, можна узгоджувати, як це має. Ну, про все можна говорити.
– Можливо, це абсолютно фантастичний сценарій. Якби Вас туди запросили, у так звану «ЛНР», Ви поїхали б на дебати?
– Я подумав би. Але цілком можливо. Розумієте, я зараз туди не можу в’їхати – я там у «списках». Я не можу зараз в’їхати на територію так званої «ЛНР». Але якби я бачив, що у цьому є необхідність, якби я бачив, що справді…
Ну, знову ж таки, дивлячись, хто запросив би. Якби запросило «керівництво», очевидно, це виглядало б не зовсім етично стосовно військових, які стоять там зі своєю. Якби це була б якась громадська ініціатива, хоча я не знаю, наскільки можлива сьогодні громадська ініціатива з того боку. Але я знову повторюся, що я переконаний, що ми просто приречені будемо свого часу цей шлях пройти.
– За Вашими спостереженнями, на тому боці фронту ще залишилися проукраїнські люди, не лише серед письменників?
– Хоча та ж Заславська приїхала. Ніхто її тут у Харкові не бив і не катував.
– Це все-таки окремий випадок. Тому що це все ж таки робилося, як публічна акція. А от, скажімо, в цілому, Ви ж розумієте, країна веде війну. І, зрозуміло, багато речей сприймаються специфічно, такі як висловлювання своєї політичної позиції. Тому що мати ворога в тилу, дозволяти ворогу в тилу вести підривну діяльність – це просто самогубство.
– Рік, що минув, позначений не лише цією спробою знайти певні містки порозуміння. «Життя Марії» Ви презентували в 33 містах України.
– Десь так.
– Яке Ваше враження від спілкування з читачами?
– Від спілкування враження фантастичні! Ми з моїм видавцем Славою Померанцевим проїхали всю Україну. Ми дійсно були в більше, ніж в 33 містах. У нас за 1,5 місяці було близько 100 зустрічей.
Але потім ти розумієш, що це все рівно лише невеличкий сегмент, невеличка частина нашого суспільства, а решта суспільства, на жаль, живе трошки іншими реаліями.
– Можливо, вона поставлена в такі умови – просто побутового виживання. І їй зараз не до політики і, на жаль, не до мистецтва. Можливо, справедливий і такий погляд?
– А взагалі, за Вашими спостереженнями, коли кращий час для розвитку літератури в певній державі: коли в ній відбуваються певні катаклізми (а в Україні дійсно триває цей катаклізм), чи коли більш-менш стабільне життя, сите, комфортне?
– Та по-різному може бути. Європа сита, комфортна – там цікаві мистецькі процеси. Не можна сказати, що там є криза у мистецтві.
З іншого боку, безперечно, коли відбуваються якісь такі стреси у суспільстві, такі криваві, драматичні, то так чи інакше це викликає якісь особливо гострі відчуття, особливо гостру реакцію людей мистецтва. Те, що ми можемо побачити сьогодні. Те, що у нас справді зараз пишеться цілком нова література, з’являється цілий корпус цієї постреволюційної, воєнної літератури. У нас надзвичайно цікаво зараз розвивається кіно, у нас цікаві речі відбуваються у театрі, в музиці. Очевидно, що це теж наслідок того, що відбувається довкола нас.
– А війна на Донбасі може бути в центрі уваги Вашого нового твору?
– Може. Цілком можливо. Я зараз якраз починаю писати нову книгу. То цілком можливо, що вона буде саме про це.
– Ця сама військова проза в Україні, якщо вона й далі розвиватиметься, чи можна провести паралелі з військовою прозою в СРСР? Ви, напевне, знаєте з – Бакланов, Биков, Астафьєв, так звана «лейтенантська проза». В Україні це можливо?
– Подивимося. Можливо. Чому й ні? Зараз на фронті воює і воювали за ці 1,5 роки багато талановитих і креативних людей, які самі щось писали, або які можуть щось писати, які, цілком можливо, щось напишуть. Очевидно, що треба почекати. Все-таки такі речі мають якось прожитися, відрефлексуватися, відстоятися, тоді можемо чекати на появу справді цікавих речей.
– Без складання зайвих рейтингів, очевидно, що Ви є одним із найпопулярніших і найвідоміших українських письменників. Є спроби певних політичних сил залучити Вас, можливо, у свої лави чи просто підтримки?
Адже відомо, що деякі українські письменники… Наприклад, Оксана Забужко підтримувала свого часу Віктора Ющенка. У 1990-х це взагалі була дуже поширена річ. Багато хто у «Русі» був. А Ви можете стати політиком?
– Тобто список певної політичної сили на чергових виборах, №1 Сергій Жадан – це ні?
– Не в цьому житті.
– Ще у 2014 році (скоро вже буде два роки), 1 березня Вам фізично довелося постраждати. Ці відомі події тоді в Харківській ОДА, яку на певний час захопили «оплотівці» і так звані «туристи» з Бєлгорода.
До речі, цього «Мотороли» там не було, якого, до речі, оспівувала Заславська? Кажуть, що він був у Харкові.
– Був-був. Є він на фото там. Так.
– Бачите, як? Ці люди, які Вас тоді били, там були ж і харків’яни. Не лише гастролери з Бєлгорода.
– Безперечно.
– Напевне, вони зараз знову у Харкові. Ви можете з ними знову зустрітися. Ви їх сприймаєте, як ворогів?
– Я їх сприймаю як опонентів. Але я їх і далі сприймаю як своїх співгромадян. Те, що вони зупинилися, не поїхали на Донбас воювати, те, що вони знову ж таки не стріляють у своїх співвітчизників, не стріляють у воїнів ЗСУ, для мене це, принаймні, достатня причина для того, щоб і далі їздити з ними у метрополітені і далі, власне, жити у цьому місті, яке я люблю і почуватися у ньому комфортно.
– Деякі мої колеги-журналісти у Харкові, абсолютно проукраїнських поглядів, кажуть, що і зараз, скоро вже буде два роки після подій, які я зараз згадую, вони у таксі їдуть, з пересічними людьми спілкуються, то доволі сильне таке .. якщо навіть українською людина намагається спілкуватися, відчуває такий негативний погляд. А Ви відчуваєте? Тим більше Ви – дуже відома людина.
– Я, мабуть, якоюсь іншою фірмою таксі користуюся.
– У Вас навпаки?
– Я не відчуваю. Я навіть не згадаю, коли востаннє і в Харкові, і на Донбасі, бо ми ж зараз постійно їздимо ближче до фронту, що було б якесь негативне сприйняття української. Не знаю.
Насправді, часто коли людина спілкується своєю мовою нарочито, коли для неї це не просто мова, а це позиція, коли вона намагається цю позицію демонструвати і нав’язувати, тоді це викликає якесь несприйняття. Часто, коли людина почувається невпевнено у своїй мові, закрито, то це відчувається, це теж іноді викликає не зовсім нормальну реакцію. А коли ти говориш, і коли всі розуміють, що це просто твоя мова, то й до тебе ставляться як до носія цієї мови і до цієї мови ставляться нормально.
– Пане Жадан, що саме треба, щоб ця сама зневіра, безнадія залишилися позаду, якщо це можливо, у новому – 2016-у, році?
– Це дуже важливо сьогодні – не втрачати віру, не втрачати надію, пам’ятати, з якими словами, з якими думками, з якими емоціями ми виходили на площі й вулиці два роки тому, щоб, власне, не відмовлятися від тих принципів і переконань. Це дуже важливо сьогодні. Тому що сьогодні багато речей забувається, а їх забувати не можна. Тому всім хочеться побажати добра, миру, а головне – розуму!
Comments are closed.