Святвечір – сімейне свято, яке єднає родини, дарує надію та віру в дива. Цього особливо потребують старші люди. І не всі з них святкують Різдво у сімейному колі. Днями представники благодійного фонду Konyk_help навідалися до підопічних Коломийського геріатричного пансіонату. Із собою принесли кутю та 1200 вареників – їх дві дівчини ліпили весь день і частину ночі, потім ще півдня варили…
У Коломийському геріатричному живуть 118 людей, наймолодшій 32 роки, найстаршому – 95. Тут перебувають самотні й ті, хто потребує особливого догляду, є й прикуті до ліжка. При пансіонаті діє підсобне господарство, де підопічні закладу проходять своєрідну трудотерапію: доглядають свійських тварин, вирощують фрукти-овочі, потім це йде на приготування їжі. Молодші полюбляють рукоділля. А ще раз на тиждень мешканці пансіонату відвідують місцевий «Карітас», разом із працівниками фонду подорожують, щось випікають, виготовляють різні милі дрібнички власноруч, пише “Репортер”.
«Наші підопічні живуть звичайним життям, вони ходять на прогулянки містом, у будь-який час сюди може навідатися хтось із близьких, – каже Світлана Бігус, яка у пансіонаті працює організатором. – Останнім часом число благодійників значно зросло, недавно за кошт облради змінили вікна. Та якщо говорити про потреби, то нашому закладу не завадив би транспортний засіб. Адже є люди, які хотіли б подорожувати, досі нам у цьому допомагав Карітас. Також потрібні великі пральні машини».
Тут кожна кімната одразу виявляє сутність господарів: в одній – книги та невеличкі доглянуті вазони, в іншій – ялиночка, яка мерехтить яскравими вогнями та створює трішки затишку. А от у пана Михайла на невеличкій тумбочці коло ліжка все встелено фотографіями, де він ще молодий, усміхнений, у військовій формі, сам і з друзями. Його колишнього тепер можна впізнати хіба по очах. Вони в нього й досі якось по-молодечому усміхаються, навіть коли розповідає свою сумну історію. Свого часу потрапив у пожежу, отримав опіки, зламав ногу. Каже, дружина його покинула, дітей мати не зміг, а племінники, яким пан Михайло переписав своє майно, до нього не навідуються. Зітхає, замовкає.
Сусід по кімнаті постійно мовчить, а от телевізор гримить наповну…
В одній кімнаті можуть бути різні люди. Дехто прикутий до ліжка, з кам’яним виразом обличчя. Інша людина – в інвалідному візку, з відчутним азартом заповнює кросворд. У будь-якому разі на різдвяне вітання усі відповідають радісно.
Читайте Коломиянка створила додаток до смартфона, який Apple визнала одним з найкращих 2017 року
Мешканці пансіонату часто збираються в актовому залі, разом дивляться новини, співають. Серед них є славні музиканти, які неодноразово тішили своїм талантом і благодійників, що час від часу приходять у гості. Жодне таке дійство не пропускає пан Микола. От і тепер він поважно походжає темним коридором, слухає музику у навушниках через смартфон та наспівує колядку. Бачить дівчат, усміхається, знімає навушники, обіймає. Він не пропускає жодного молодіжного заходу. А цьогоріч ще й став ініціатором проведення танцювального марафону для людей похилого віку. Отримує свою порцію Святої Вечері та ділиться останніми новинами:
«А я свою доньку знайшов у Фейсбуці, скоро маю їхати до Львова, щоб із нею побачитися. Маю двох внуків, уявляєте? Аж двох!», – оголошує пан Микола, весело підтанцьовує та ще й наспівує.
У радянські часи, каже, КДБ розлучило їхню сім’ю, його – за проукраїнські погляди – відправили до психлікарні. Де потім поділася його родина, так і не дізнався, хоча відчайдушно шукав їх роками. Доньку востаннє бачив, коли їй був лише рік. Тому тепер чоловік не стримує емоцій.
Читайте Коломия хоче позмагатись з Франківськом за будівництво легкоатлетичного манежу
Незважаючи на те, що у пансіонаті доволі затишно, колядок тут не співають, а очі в людей сумні. Додому на свято потрапили лише декілька, інші лишилися тут. У кожного своя історія, біль, смуток, а ще – вони всі когось чекають.
