Кінець осені, сонячний теплий день, діловиті горобці викльовують чергові смачні крихти на асфальті, по двору йдуть дідусь і бабуся. Обом років за вісімдесят. Пересуваються ледве-ледве, старенька з палицею, спирається на неї дуже важко, кожен крок – маленька перемога.– Нічого, Наталочко, нічого, миленька, – примовляє дідусь. – Раз крочок – два крочок, ми з тобою ще ого-го, ми з тобою молодці!
Старенька зосереджено працює, вкладаючи у свої кроки всі сіли, до донечка. Я йду за ними услід і думаю: «Якщо їм зараз десь по вісімдесят, то народилися вони у тридцяті роки минулого століття. У тридцятих – це ж давним-давно. Для них п’ятдесяті – молодість, а для мене взагалі – перекази давньої давнини. Але дивне життя, ні, яке ж воно дивовижне!».
– Це ти ще легінь, – шелестить Наталочка. – А я тебе он як підводжу, розвалююся вся.
– Ти це облиш! – обурюється дідусь зовсім молодим голосом, позбавленим будь-якого старечого деренчання. – Облиш і навіть не думай! Не розвалюєшся ти анітрохи, просто вік вносить свої поправки – не більше. Ідемо ж? Ідемо! Можемо? Можемо!
І тут у двір влітає сірий мерседесівський джип. Я ще тільки збираюся подумати про те, що «ось же ж гад, старенькі йдуть, як можна на такій швидкості мчатися», а він уже гальмує, з нього стрімко вискакує здоровенний хлопець і відразу починає кричати: «Діду! Ну, хіба так можна? Я ж сказав вам чекати мене біля під’їзду! Ну що ви, як діти, ну куди вас пішки понесло?!».
Старички неквапом повертаються, ніби танцюють тільки їм відомий повільний танець, рухи плавні, синхронні, обережні, і той, кого щойно назвали дідом, видає голосом, який не залишає сумнівів у його армійському минулому:
– Відставити крик! Припинити носитися двором! Не волати!
Я аж присіла від акустичної хвилі. Та і взагалі сіла – на лавку, адже відірватися від видовища було абсолютно неможливо.
Молодий чоловік миттєво все «припинив», підійшов до старичків і тихенько забубонів, що, мовляв, запізнився, «ну, затори, ну, могли би й передзвонити, навіщо тягнути бабусю пішки, нє, ну правда, діду, де логіка?».
– Логіка в тому, що бабусі треба ходити самій! Треба! Ходити! Самій! Не можна лінуватися! – рубає цей немолодий гусар. – Розвернися, їдь до поліклініки, а ми дійдемо самі. Звідти нас забереш. Чекай.
– Добре, – відповідає онук і, похнюпившись, йде до машини.
– Павлику! – тихо окликає його Наталочка.
– Чого, бабусю? – повертається хлопець.
– Та ми й самі можемо назад. Якщо поспішаєш, то можеш не чекати, а? – пропонує вона.
– Нє, я почекаю, ба. Я на вас три години виділив, усе нормально, йдіть, – каже Павлик.
– Ще б пак, – фиркає дід. – Виділив він, звісно, де б подівся! Їдь вже!
Старички знову здійснюють повільний розворот, Павлик сідає у джип, я встаю з лавки і знову чую «Раз крочок – два крочок, ти ж моя дівчинка, ти моя розумниця!».
Поволі йду за старичками і про себе щасливо повторюю: «Раз крочок – два крочок, ти молодець Наталочко, ти молодець…».
Євгенія Просвєтова
prosvetj.livejournal.com
