Люди Фото

До річниці Дебальцева. Як ми виходили з «оперативного оточення» – розповідь одного солдата

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Перед Новим роком, 28 грудня, я повернувся з відпустки у зону АТО. Восени ми тримали позиції в селі Нікішиному, що під Дебальцевим. Цього разу підрозділ став кілометрів за 10 звідти. Розташувалися на колишній шахті «Єнакієвській» – через війну від того підприємства лишилися тільки сірі, закинуті, нещасні адмінбудівлі…

Фото0226

За два місяці, які ми там стояли, терористи щодня обстрілювали територію шахти з артилерії та мінометів. Прилітали й ракети «градів». Коли противник кілька діб поспіль штурмував сусіднє із нами село Новоорлівка, то виїжд­жали туди на допомогу й підсилення. Штурм відбили, ворожа піхота туди більше не лізла.

Фото0250

Ще перед підписанням лютневих угод у Мінську наш командир порадив тримати речі зібраними, щоб у разі чого швидко їх завантажити. Чи був тоді котел? Важко сказати, з окопу видно не так багато, як багатьом здається. У район Дебальцевого проривалися «Урали» з боєприпасами. Натомість ми тоді вже перестали їздити до Артемівська за посилками. Так само до нас припинили приїжджати волонтери. Потім дізналися, що дорогою до Артемівська бойовики розстріляли українську машину з пораненими. Чи було оточення, кожен робив висновки самостійно. Але в будь-якому разі – нормальні солдати без наказу позицій не здають.

Фото0249

У неділю, 15 лютого, настало «припинення вогню». Воно тривало лиш кілька годин вночі. Далі бої відновилися.

Назавтра ми завантажили боєприпаси й речі та виїхали з шахти. Наказ був простим – терміново залишити свої позиції. Сумно, неприємно, на душі трохи гидко, але довелося змиритися.

Фото0238

Колоною прибули на так звану «поляну» – базовий табір нашої 128 гірсько-піхотної бригади. Поки офіцери радились у штабному бліндажі, десятки бійців на вулиці біля своєї техніки чекали подальших команд. Почався обстріл. Хтось добіг до сусідніх бліндажів, хтось просто упав на землю. На табір сипалися «гради», снаряди, міни. Із невеликими перервами обстріл тривав до ночі.

Фото0231

Ніч провели у бліндажах разом із солдатами служби пального. Час від часу нагорі гриміло, прилітали снаряди.

Фото0207

У куті бліндажу заправників була вирита яма, куди збиралася вода. Інакше вся земляна підлога була би суцільним болотом. Усю зиму, крім своїх бойових завдань, а також транспортування пального на позиції, ці хлопці мали ще одну – побутову, але надважливу роботу. Вони цілодобово відрами виносили воду з тої ями, а для цього навіть зробили окремий графік чергувань.

Фото0247

На ранок 17-го прийшла команда – вантажимося на броню. «Поляну» залишили та кількома БМП зайшли у саме Дебальцеве.

Фото0200

У місті все було далеко не так «під контролем», як про це повідомляли речники Генштабу й АТО. Ми заглибилися буквально на кілька кварталів і зайняли будинки у районі із приватною забудовою. Виявилося, що більшу частину міста вже контролює противник. Точилися вуличні бої.

Фото0230

Ближче до обіду стрілянина посилилася. Десь за багатоповерхівками запрацювали міномети. Далі підключилися танки. Час від часу вуличками на великій швидкості «пролітала» техніка бойовиків.

Фото0246

Піхота на нас не лізла. Але раз по раз долітали гранати та міни. До вечора вже мали двох поранених. Просили їх евакуювати. Відповідь – щось придумаємо. В результаті ці хлопці відходили разом з нами, їх везли на броні.

Фото0229

Вночі по рації передали, що скоро за сигналом треба буде відійти на два квартали назад. Сигналу так і не дочекалися. Потім замовкли рації – скінчилася зарядка.

Фото0226

Під ранок 18 лютого по мобільному додзвонилися до командира батальйону. Той дуже здивувався, коли почув, що ми ще в Дебальцевому. А ми здивувалися не менше, коли почули, що навколо нікого з українських військ уже нема. Немає їх і на «поляні». Вночі всі залишили Дебальцівський плацдарм.

Фото0217

11 бійців, в тому числі два поранених, опинилися самі у місті, яке вже було ворожим. Треба було щось робити. «Батя», наш механік-водій – сорокалітній, сухий, завжди напрочуд спокійний чолов’яга з Рівненщини – вночі кілька разів прогрівав БМП, тож машина завелася без проблем. Повилізали на броню та помчали вуличками.

Фото0243

На той час з боку базового табору долинали сильні вибухи, небом плив чорний дим. Це наші війська при відступі підпалили боєприпаси. Табір ми об’їхали стороною, вискочили на артемівську трасу, проїхали кілька кілометрів і втек­ли з неї вправо – у поля. Бачили багато різного транспорту – військові «Урали», «ГАЗони», БТРи, БРДМ, танки. Частина техніки горіла, частину просто кинули, бо закінчилося пальне.

Фото0216

Мапи в нас не було, тож покинута техніка послужила своєрідним орієнтиром. Так ми бачили напрямок, куди відходили українські війська. З іншого боку, не було жодної гарантії, що танк, який сумує на сусідньому пагорбі, зараз не поверне башту і не накриє з гармати.

Фото0241

БМП вискочила на чергову поляну, а там перед лісосмугою залягла група українців. Ми пострибали з машини, розбіглися і так само попадали на землю. Бійців обстрілював снайпер, але, побачивши бойову машину, напевно, кудись утік.

Фото0211

Хлопці, які залягли в полі, були частиною 25 батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Вони кричали, щоб ми їхали далі, бо БМП – хороша ціль для ворожої артилерії. У метушні я не встиг заплигнути на нашу «беху», тому залишився з «територіалами».

Фото0240

А далі ми чотири години пішки йшли полями, лісосмугами, ярочками. Час від часу потрапляли під вогонь артилерії, навколо рвалися міни і снаряди. Двічі нас ледь не накрили «градами». Один боєць загинув від осколків, ще двох поранило. Один раз довелося відстрілюватися від десятка бойовиків.

Фото0209

Нарешті вийшли на український блокпост. Там спорядили групу, яка на БМП вирушила назад у поля за тілом загиблого побратима. Решту бійців «Уралом» повезли вглиб наших позицій.

За годину ми були в Артемівську. Там я із полегшенням обнявся з бійцями своєї БМП. Дорогою хлопці в полі підібрали ще кількох поранених обгорілих хлопців. Їх та двох наших передали кареті швидкої. Того дня на навколишніх позиціях медикам роботи вистачало.

Фото0197

Народу навколо було багато. Солдати, техніка, у небі літали гелікоптери. Хтось радісно розповідав про те, як виходив. Хтось мовчки курив. Офіцери звіряли списки бійців. Волонтери носили гарячий чай, роздавали їжу, теплі речі.

Смачнішого чаю я ще не пив.

Post Scriptum

Через два роки ця історія отримала продовження. У лютому 2017 року мені у Facebook прийшло повідомлення: «Миколо, я перепрошую, ти пишеш, що хлопці на БМП підібрали обгорілого хлопця. Хочу їм подякувати, тому що обгорілим хлопцем, напевне, був я. Принаймні, дуже схожа ситуація».

Повідомлення написав Денис Ломакін із Чернігова, офіцер 13 окремого мотопіхотного батальйону. Цей підрозділ взимку 2014-2015 року тримав кілька блокпостів на Дебальцівському плацдармі та зазнав тоді значних втрат. Чоловік знайшов в інтернеті цю статтю і розповідь, як наші хлопці підбирали в полях обгорілих бійців, видалась йому знайомою.

«Ваш eкіпаж спершу підібрав мене, а за кількасот метрів Сашка Гуравського і Сeргія Папку, — розповідає Денис Ломакін. — В наш «КамАЗ» влучив снаряд, і машина загорілася. Хто як міг повискакував. Сашко ще на землі продовжував горіти, ми з нього одяг зі шкірою знімали. Я обгорів не так сильно — мене загасило, коли впав на землю і качався по ній. Штани буквально стекли на берці, куртка розплавилась, але сильно забив спину при стрибку з «КамАЗу» на ходу. У Сергія була розтрощена рука. Ми пішли пішки. Я міг іти дуже повільно, тому сильно відстав. На випадок поранення, або якщо не зможу дійти, в руках затиснув пістолет, щоб не потрапити в полон. Потім почув БМП. Вона зупинилася, і мене затягнули на броню. А потім через кількасот метрів підібрали Сергія і Сашка».

Усі троє вижили. А Денис Ломакін із Чернігова зателефонував на Рівненщину до нашого механіка-водія та подякував за свій порятунок.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні