Перед тим, як почнемо обговорювати тему, хочу звернути увагу на таке: читачі цієї колонки в коментарях дуже часто заявляють, що священнослужитель не повинен займатися світськими справами. Від нього вони хочуть чути тільки проповідь лише на релігійні теми, пише Архієпископ Любомир Гузар у своєму блозі на УП.
Автор не цілком із тим згідний, бо життя з віри стосується не тільки релігійних правд чи практик, але й людського життя загалом. Для прикладу, тема цієї колонки, яка, здавалось би, світська, звертає увагу на потребу виховування та життя у правді і справедливості, в чеснотах, які повинні бути особливо виразними в житті віруючих людей.
В українському суспільстві існує таке поняття, як “моральний авторитет”.
Цей почесний титул надають особам, які мають певний вік, високу освіту, широке знання, багато досвіду, практичну мудрість, приклад життя. Особлива прикмета таких людей – їх слово приймають, бо вважають дуже правдивим і справедливим. Може, власне це змушує інших прислуховуватися до того, що вони кажуть.
Поняття “морального авторитету” дуже оправдане, бо суспільство потребує осіб, слово яких можна і треба майже беззастережно приймати. Такий почесний титул може для декого стати великою спокусою: його прагне здобути не одна особа. Це вже така людська слабість та бажання слави.
Дехто навіть готовий купити його за велику ціну. Даремно, бо людина стає моральним авторитетом не з власної ініціативи – ніхто не може приписати собі такий титул, – але на підставі думки інших людей.
У потребі та важливості авторитетних осіб не можна сумніватися. Суспільство мусить мати абсолютно правдомовні особистості.
Авторові цих рядків однак здається, що поняття “морального авторитету” не бажано вживати лише до осіб, описаних вище. Він вважає, що його треба застосовувати значно ширше, але не без належної підстави. Не всі люди-громадяни престарілі особи. Далеко не всі мали нагоду набувати широке знання та багатий життєвий досвід.
Але це не означає, що слова багатьох, а власне всіх людей, не повинні заслуговувати на оправдане довір’я. Усі чоловіки та жінки, старші й молодші, більше чи менше вчені незалежно від професії, фаху чи заняття повинні так говорити і діяти, щоби слухач чи читач не мав сумніву щодо їх праведності в щоденному житті. Отже, кожна людина може і повинна бути моральним авторитетом.
У зв’язку зі сказаним хочемо звернути увагу, що моральними авторитетами повинні бути найперше батьки, згодом – вчителі, професори, духовні особи. Відсутність доказаного морального авторитету у вихованців стає трагедією для тих, хто виховує. Моральний авторитет для виховування молоді абсолютно необхідний.
Моральними авторитетами для суспільного життя повинні бути всі, хто є носієм влади законодавчої, виконавчої та судової. Очевидно, такими повинні бути також ті, хто заангажований у ЗМІ, чиновники та підприємці – усі, від кого залежить якість суспільного життя. Чи не є ми свідками браку довіри в нашому суспільстві? А про причину такої фатальної ситуації можемо тепер легко догадатися.
Уявіть світ, державу, суспільство, де всі говорять та чинять правду або щонайменше про це стараються.
Як вже сказано, коли сьогодні ми терпимо різні лиха, то чи це не тому, що люди легковажать правдою і справедливістю, а ті, які їх слухають, які мають право почути правду, мусять сумніватися?
То який наш висновок?
Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, в якому кожен чує правду, незалежно з чиїх уст вона виходить, постановімо собі не торгувати правдою, не говорити що кому хочеться чути або що кому вигідно казати та ставаймо моральними авторитетами, незалежно від усіх інших наших прикмет.
Comments are closed.