Оперний співак пішов воювати на Донбас після 20 років у Франції

Часто побутує думка, що людині, яка емігрувала з рідної країни, не личить про неї висловлюватися, адже це виглядає своєрідною зрадою: мовляв, говорити зі сторони легше, і жити більш забезпеченим життям – теж.

Історія Василя Сліпака не з таких. Про нього можна було би зняти кіно, з тією різницею, що в кіно вистачає вигадок, а все його життя – це правда, інформує УП.

Він – оперний співак, який вже 20 років живе у Франції. Проте всі ці роки Україна залишалася його батьківщиною і два роки тому він став на її захист у складі 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Це був його особистий чоловічий вибір.

Нині Василь Сліпак займається волонтерством, дає благодійні концерти, допомагає дітям-сиротам і розривається на дві країни.

В одній – він співак. А в іншій – його серце.

Про життєві ролі

Я поєдную в собі дві частини: в одній я артист, який грає різні ролі, а в іншій – я справжній, і таким я є в Україні.

Усі найкращі моменти свого життя я проживаю на Батьківщині, і думаю, багато українців зараз би мали відчувати унікальність історичного моменту.

Насправді ми народилися 2 роки тому. І тепер наше завдання – перемогти у цій війні і вистояти.

Про власну промоцію

Так сталося, що коли я був на фронті, багато журналістів знімали про мене сюжети.

Напевне, це цікава історія: оперний співак – і тут, на фронті. Я брав участь у програмах, давав коментарі. Але завжди пояснював, що не роблю це для власного піару, бо мені воно не треба. Вибір воювати був особистий, а не публічний.

Але через свої звертання я можу передати, що відбувається на Сході, що люди можуть робити, аби не втрачати дух, як можуть бути корисними.

Зрештою, я можу дати свою оцінку цій війні: що там дійсно борються за майбутнє України. У цьому плані промоція може бути позитивною.

Василь Сліпак воював у складі 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу

Насправді роботи не бракує – є дипломатична сфера, культурна, яка в багатьох моментах навіть потужніша, ніж тримати зброю в руках на Сході.

Але я для себе обрав шлях: як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції.

Про благодійні виступи у Франції

Вже рік я з однодумцями роблю благодійні концерти – частина виконавців-піаністів з Франції, частина з України, і ми збираємо гроші для військових потреб.

Такі виступи ми робимо в Українському центрі у Парижі, бо у Франції не зробиш публічний виступ, коли гроші йтимуть на армію, це не дозволено.

Друга частина нашої роботи – це вже благодійні виступи для допомоги дітям-сиротам, які втратили батьків у війні.

Сліпак – оперний співак, який вже 20 років живе у Франції

Є така асоціація, яка об’єднує представників різних країн – “Opera friends for children”, і вони ставлять за мету допомагати дітям з країн, де відбувається війна.

Україна тепер в числі таких, також додалася Сирія. Реакція глядачів активна, зали завжди заповнені, і це додає оптимізму.

Наскільки я спостерігаю, артистам відчути і зрозуміти ситуацію в Україні легше – вони чутливі люди і можуть більше зрозуміти чужий біль.

Це не політикум, це геть інше сприйняття.

Про Наталку Пастернак

На початку січня не стало Наталі Пастернак, яка очолювала українське товариство у Парижі. Вона була унікальною людиною в тому плані, що завжди ставила суспільні інтереси на перше місце. Це була наша дорога подруга і натхненниця.

Вона мала страшну хворобу. І незадовго до смерті, очевидно відчуваючи, що скоро відійде, Наталя попросила рідних виконати її завіт: щоб на її похованні не було квітів, бо все це гроші, які можна використати на благодійність.

Вона заповіла зібрати кошти для приїзду дітей, які втратили у війні батька, до відпочинкового табору в місті Розе (Франція).

Глава українського товариства у Парижі Наталія Пастернак. Фото Alina Wolf

Усе, як вона просила, ми зробили: було дві скриньки під час її поховання, куди збирали кошти.

Ми мали вперше такий досвід організації відпочинку минулого літа, і 6 дітей поїхали у табір і були щасливі. І це приносить найбільшу радість – бачити, як діти усміхаються.

Для дітей ми готуємо цілу програму – вони знайомляться з країною, ми показуємо їм Париж, веземо в Диснейленд, потім в Розе. Такі прості радощі, які діти дуже люблять.

Так сталося, що навіть після смерті Наталка допомогла. І ми вже знаємо, що 5 дітей цього літа приїдуть на відпочинок у Францію, а можливо й більше, бо останній концерт “Opera friends for children” також був присвячений цій акції.

Про діаспору і спільність

Так історично склалось, що українці не дуже схильні завжди бути об’єднаними, і діаспора в Парижі – не виняток.

Щодо питань волонтерства, то, можливо, в цьому є й плюси: зрештою ми об’єднуємося з тими людьми, з якими нам комфортно і легко.

Силою нічого не зробиш. Наші ділянки роботи дуже конкретні, і ми прихильники того, аби мати максимально персональний підхід до допомоги. Наприклад, не надсилати гроші чи військове оснащення, “аби надіслати” – ми завжди конкретно знаємо, кому й для чого. Ми передаємо із рук в руки і цей принцип зберігаємо.

В ідеалі цю біду мали б вирішувати всі разом – але на практиці це не так.Інша справа, що коли мова йде про громаду, яка публічно транслює меседжі про Україну, то тут потрібна консолідація. Що в Україні, що у Франції. Це дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша – взагалі абстрагована від неї. Телевізор каже, що вдень війни немає і добре.

Про прощення росіян

Я вже бачу, як вимальовується ставлення українців до теми прощення.

Ми маємо приклади тут, у Франції, коли росіяни, які давно виїхали зі своєї країни, стають на наш бік, підтримують. Деякі дають гроші для фронту.

Якщо росіянин витягує з гаманця 100 євро на потреби українських військових – це щось вже означає. Він розуміє, що його країна чинить страшні речі, вбиває українців – і він підтримує бажання України відстояти свою незалежність, свої принципи і людей.

Василь Сліпак знайшов Крим у паризькому метро

У майбутньому, думаю, ми будемо розуміти, хто є друзями України, а хто підтримує агресію і режим Путіна свідомо. І відповідно, для другої категорії реакція буде однозначною – ми вміємо захищатися, ми генетично маємо в крові відчуття справедливості і своєї країни, землі.

Найскладніше буде вибачити кримінал проти людства, який чинить режим Путіна. Але не слід забувати, що ці дії підтримуються більшістю населення Росії. І не потрібно розділяти: мовляв, проблема лише в Путіні, він лише мавпа, яку всім показують. Проблема – у цих людях, які підтримують агресію, які готові вбивати.

І їм ми ніколи не пробачимо.

Доведеться тоді ставитися до росіян вибірково: ті, хто зрозуміли, з тими ми будемо підтримувати одне одного, а всі решта – Бог їм суддя.