Нобелівську премію з літератури отримала авторка з Білорусі Світлана Алексієвич. Письменниця народилася в Станіславі (Івано-Франківську). Пізніше її родина переїхала.
В інтерв’ю журналістові «Радіо Польща» Євгенію Клімакіну Алексієвич розповіла про свої дитячі спогади.
Світлана Алексієвич: …з дитинства пам’ятаю, як бабуся розповідала про Голодомори, як не любила мого батька-москаля.
Євгеній Клімакін: Бабуся була українкою?
СА: Так. Там завжди була нелюбов. Вона була на всіх рівнях. Адже чому не було великого партизанського руху на Україні? Тому що всі тихо підтримували бандерівців. І навіть після війни, коли я слухала розповіді про селян… Бабуся мене маленьку тягне на поле, вони там збирають ці буряки… І їм копійки платили. За все літо роботи два мішки чогось привезуть — і все. Так що не було за що любити.
ЄК: В одному з інтерв’ю ви казали, що бандерівці вас врятували від смерті…
СА: Я мала на увазі, що в Західній Україні, в Івано-Франківську, мій батько був військовим. Він був, слава Богу, в льотній частині і не мав стосунку до жодних каральних операцій. Він розповідав, які бандерівці були жорстокі, які радянські солдати були жорстокі.
Дружинам радянських солдатів нічого не продавали на ринках. Тим більше, офіцерам у формі. Я була маленькою, трохи більше рочку мала, вмирала від рахіту. У нас нічого не було — ані масла — нічого.
Там був жіночий монастир, і друзі перекинули мого батька через стіну. Він прийшов до настоятельниці, став на коліна і сказав: ти можеш мене вбити, але дитина помирає… І є ж Бог, Бог же єдиний для нас всіх. А тато мій пішов на фронт з другого курсу факультету журналістики.
Монахиня спочатку хотіла його вигнати, але щось її зупинило. Настоятельниця довго мовчала, а потім сказала: щоб я тебе не бачила, а дружина нехай приходить. Поки дитина хвора, ми будемо давати їй півлітра молока на день. І мати, і батько кажуть, що я померла б без цього, навіть сумніву немає.
