Цього тижня «Репортер», як і вся Україна, вшановує пам’ять героїв Небесної сотні. Якось аж не віриться, але минає вже два роки від тих трагічних подій на Майдані, коли від куль снайперів масово вмирали люди. Коли вся країна тремтіла в напруженні – чи вистоїть Майдан, а вони йшли вперед, знаючи, що там вбивають, а вдома на них чекають і моляться.
Усі пам’ятають ці величезні похорони, що відбулися по всій країні. Оте тужне «Пливе кача…» і вперте «Герої не вмирають». Коли щиро плакали всі, бо ховали рідних усім – дітей, братів, чоловіків. Тоді нікому і в страшному сні б не наснилося, що в Україні скоро з’явиться цілий Небесний легіон, а ховати героїв стане майже звичною сумною справою. Ми оплакували, але вірили, що починається нове життя у новій країні.
Минуло два роки – кожному з них присвоїли звання Герой України, їхніми іменами поназивали вулиці, їхній пам’яті відкрили музеї. Добре, що хоча б на тій хвилі влада спромоглася виплатити рідним допомоги. Але, звісно, такої втрати ніякими грошима не компенсуєш.
Найболючіше те, що таких бажаних змін не сталося, на жаль, і далі, поки одні ризикують життям, інші наживають мільйони, поки одні збирають допомоги, інші торгуються за жирні посади. І не в одного з нас опускаються руки. Тому така важлива пам’ять про них. Їм було важко, і, напевно, дуже страшно, але вони знали, для чого це роблять. Щоби дати нам з вами довести справу до кінця. Хто як може – щоденно, по крупинці, відмовляючись від дачі хабаря, віддаючи хоч пару гривень військовим, підбираючи бездомних тварин…
І тоді можна буде з упевненістю сказати – «Герої не вмирають». Адже вони знайшли своє продовження у кожному нашому доброму вчинку.
