Не знаю, чи воно було таким до війни. Але я вже вп᾿яте побувала тут за останніх півроку і вкотре виїхала просто без сил і з жахливим головним болем, пише Ольга Решетилова, волонтер проекту “Вернись живим”.
Ми заїхали до 95-ї, залишили передачу і поїхали на зустріч до сіміків (управління цивільно-військового співробітництва має свою авдіївську групу). Віддали трохи гуманітарки для місцевих. Вже збиралися їхати. Я не люблю затримуватись тут. Але керівник групи сіміків «Кіса» запропонував з᾿їздити на вулицю, де щойно закінчився обстріл і перевірити, як ідуть відновлювальні роботи. Фотокори, які були з нами, не змогли відмовитися. Бажання фотокорів для нас – закон.
Одягаємо бронежилети. Дістаємо камери. Боковим зором помічаю, що до нас біжить агресивно налаштований чоловік. За ним жінка. Спочатку я навіть подумала, що вони будуть нас бити: «Зачем вы сюда приехали?!», «Опять будете писать, что Авдеевка – депрессивный город?!» (Олексій Іщенко, дєрзкій журналіст «Нового каналу», – це тобі привіт за твій сюжет, і моя порада: більше в Авдіївку не їдь, тебе там пам᾿ятають і дуже чекають). «Вы уедете, и тут же начнется обстрел!», «Вы наводчики!» – наперебій кричали чоловік і жінка. Мої спроби пояснити, що ми привезли гуманітарку, ніхто не чув. «Зачем вы одели бронежилеты? Вы же что-то знаете! Вы знаете, что сейчас начнется обстрел!»
«А у меня бронежилета нет!» – тицяла пальцем в мій бронік жінка, я вам скажу, зовсім непогано одягнена. На шиї золотий ланцюжок товщиною з мій палець. «Якраз вартістю в бронік», – подумала я. Натомість зняла свій бронежилет і простягнула їй: «Берите». «Ага, а потом придут ваши военные и спросят, где я его взяла!».
Ця перепалка тривала хвилини дві, не більше. Вони налетіли, обгавкали і тут же втекли.
Відразу за ними під᾿їхала газелька, навантажена кількома дошками і двома листами шиферу.
– Вы к директору идете? – запитав молодий чоловік, маючи на увазі директора «Коксохіма».
– Ні, а що?
– Хотел ему благодарность выразить за помощь в восстановлении жилья.
Я спочатку подумала, що це такий злий сарказм. Подяка за дві дошки і два листа шиферу директору підприємства, яке навіть в умовах бойових дій за рік заробило 240 мільйонів гривень?! Але це був не сарказм. Молодий чоловік, такий схожий зовні на наших військових, з добрим відкритим обличчям і втомленими очима, дуже щиро хотів подякувати. За дошки і трішки шиферу.
Нарешті приїхав МНС-ник і ми поїхали на ту страшну вулицю. Звичайний приватний сектор. Одноповерхові будинки і маленькі подвір᾿я. Такий самий, як десь у моєму рідному Житомирі чи у вашій Вінниці. Тільки будинки через один без стіни чи даху. І блокпост в кінці вулиці.
Тут ще залишаються люди. Жінка, яка проводить нам «ексурсію», розповідає, що на подвір᾿ї поряд з будинком, де вчора міною убило її сусіда, на ціпку повісився собака. До нас підходить її п᾿яний сусід (спека під сорок) і емоційно, але без злоби починає кричати «Я русский! Я хохол! У меня мама из Белой Церкви! Папа из Донецка! Я здесь родился и здесь умру». Я навіть не намагаюся розібратися в цій «каші», але одне добре запам᾿ятала:
– Меня не убьешь! – гордо кричав п᾿яний сусід. – Они с двух сторон лупят градами. А мне пофиг! Я иду магазин за водкой!
Проходимо повз електриків, які нашвидкоруч латають лінії електропередач. Будь-якої миті обстріл може поновитися. Це єдина бригада, яка взагалі погоджується працювати в Авдіївці. Підходимо до блокпосту. Рідна 95-та. Тут працює два наших тепловізори.
– Ми вже звикли, що після кожного обстрілу прибігають місцеві, кричать на нас, матюкають, – розповідає старший блокпосту. – Але цього разу я просто був шокований. Прийшла жінка і спокійно, абсолютно без крику спитала: «А чем вы лучше ДНР? Вы ведь тоже стоите в жилых кварталах». І це правда. І я не знаю, що відповісти.
Ми вже вантажимося в машину. Я прошу жінку-«екскурсовода» виїхати звідси, вони обіцяє подумати, але і я, і вона знаємо, що нікуди не поїде.
Ми ще заїжджали в крайню дев᾿ятиповерхівку, яка вже в аварійному стані, без води і світла, куди регулярно прилітає. Вмовляли жінку, маму двох дітей, виїхати хоча б на інший кінець міста. Вона відмовлялась. «Уже два дні не прилітало, може, більше не будуть стріляти», – переконувала вона сама себе. Після року війни. Після того, як від її будинку майже нічого не залишилось і вбило не одного її сусіда. Сіміки пообіцяли їй вирішити питання, щоб хоча б комуналку вона не платила. І вона зраділа. А коли її попросили підійти для цього до міськради, сказала: «Никуда я не пойду. Пусть мер сам приходит».
Я можу ще багато писати про Авдіївку. Але знову починає боліти голова.
У мене немає ненависті чи злості до цих людей. Тільки жаль. Вони немічні. І дуже вперті. Вважають себе заручниками обставин і відмовляються розуміти, що обставини залежать від них.
А ми? Ми з вами розуміємо?
Проект “Вернись живым”
Приватбанк: 5457 0822 3299 9685 (Дейнега Віталій), 5211 5374 4662 3360 (Стократюк Вікторія).
Гаряча лінія: (044)338-33-38, (068)500-88-00.
