«Мій тато герой» — футболки з щемким написом зараз носять молодші сини багатодітної сім’ї Кондрат. Мешкають вони у невеликому гірському селі Бубнище Івано-Франківської області. Їхню хату легко впізнати серед решти: невелика помаранчева будівля стоїть на високому пагорбі, а на її фасаді майорять одразу два стяги — синьо-жовтий та червоно-чорний.
Їх встановили, коли додому привезли тіло Володимира. Влітку 2023 року батько дев’яти дітей загинув на Донеччині під час бою. Тоді ця звістка на Франківщині сколихнула людей. Було й чимало питань, як так сталося, що багатодітний тато опинився на війні? Його дружина Марія на це відповідає просто: «Володимир сам вирішив йти й зупинити його вже ніхто не міг».
Щасливий тато
Марія та Володимир знайомі від самого народження. Жили по сусідству, разом ходили до школи. Коли ж чоловік відслужив в армії, повернувся до Бубнища, де й зіграли весілля. Згодом рік за роком народжувалися діти: семеро хлопчиків і двоє дівчат. Найстаршому Андрію вже 23, а наймолодшій Софійці всього два.
Село, де мешкає сім’я, знаходиться віддалено від центру Болехівської громади. Тут роботи як такої немає, хіба у початковій школі чи у ФАПі, де якраз працює Марія медсестрою.
Щоб прогодувати велику сім’ю, Володимир часто їздив на заробітки. Спершу за кордон, а згодом по великих містах України. Будував та робив ремонти. Марія у той час вдома ростила дітей, обробляла город та доглядала худобу.
Попри те, що батько нечасто залишався вдома, старший Андрій з теплом його пригадує:
Він був щедрим і ніколи не жалівся про нестачу грошей. Всяке пережили, але як мав змогу щось купити краще, то не шкодував нам нічого. А коли народилася Софія, то тішився, як мала дитина. Дуже хотів ще одну дівчинку.
Батько, син та дядьки — всі військові
З початком повномасштабної війни у родині військову форму одягли четверо чоловіків. Серед них й 19 річний син Кондратів. Звати його так само як і батька — Володя.
Андрій розповідає, що брат характером вдався у тата:
Їх двох вмовляли залишитися вдома, але це було марно. Батько 24 лютого був у Києві на роботі. Коли столицю почали обстрілювати, він одразу хотів йти у ТРО. Ми впросили приїхати додому. Звідси й пішов на службу. За ним скоро рушив і молодший Володя.
Читайте: “Мій тато герой”. Як живе сім’я з дев’ятьма дітьми на Долинщині, де батько загинув на війні
Після від’їзду чоловіки ще декілька разів поверталися у коротку відпустку, а далі знову на фронт. Коли тато був вдома, про війну майже нічого не говорив. Сім’я досі так і не знає, який у нього позивний. Навіть шевронів не показував. Але рідні переконані, що пережив достатньо, бо кожного разу застерігав, що може не повернутися з чергової поїздки на схід. Під час останнього візиту до Бубнища дітям встиг ще розповісти де стоять його інструменти, аби вже вони продовжили ремонт у хаті, що він почав. Для старшого Андрія на пам’ять про себе тато залишив кілька комплектів військової форми. Їх тепер син береже.
Рідко, але теж на кілька днів вертався й молодший Володимир. Хатні відразу помітили, як хлопцю непросто дається служба.
Коли почав розповідати про фронт, його важко було зупинити. Він бачив смерть і трупи, які місяцями не евакуйовували. Одного разу, щоб врятувати пораненого побратима, він сам тягнув його через мінне поле, — каже Андрій.
Військовими стали й два дядьки сім’ї Кондрат. Один — рідний брат Марії, а другий — Володимира. Першого звати Михайло. Він теж бував у гарячих точках російсько-української війни. Там втратив руку. Зараз чоловік проходить реабілітацію.
Життя після втрати
Володимира молодшого після смерті батька з передової направили до Києва. Сім’я чекає, що згодом повернуть його до Бубнища. Зараз вдома головує найстарший Андрій. Хлопець працює одразу на двох роботах: підключає людям інтернет і відеонагляд, а також ремонтує ноутбуки й телефони. Часто затримується допізна, бо виїзди бувають і на Львівщину. Але не жаліється. Каже, робота до душі.
Марія вже з березня наступного року виходить з декрету і повертається на посаду медсестри у сільський ФАП.
Софійці якраз буде три рочки. Садка у нас немає, тому ще думатиму, як з нею бути. Хлопці от до школи ходять. Менші тут, а більші до сусідньої Поляниці їздять. Там старша школа. Їх возить автобус. Щоб дійти до нього, взимку мусять через все Бубнище йти аж на кінець села 2 кілометри. Там сідають і їдуть, — говорить дружина загиблого Володимира.
Після похоронів жінка не знала, що й робити. У хаті горе за чоловіком, на фронті син, а ще треба ростити шістьох неповнолітніх дітей.
Підтримала Марію керівниця Івано-Франківської обласної організації «Молода Просвіта» Євгенія Бардяк, яка після візиту кинула клич серед українців, аби допомогти сім’ї фінансово. Переважно надсилали гроші, а дехто ще й різні крупи та одяг. За донати сім’я перш за все купила до хати диван, бо не було, де усім спати. Старшим доводилося ходити ночувати до бабусі. Також придбали пральну машину, що дуже розвантажило господиню, бо прання з дітей є кожного дня.
Жінка вдячна і розповідає, що така підтримка на деякий час полегшить їм життя, але покладатися тільки на допомогу з боку не планують. Велика сім’я тримається купи. Часто ходять на цвинтар до Володимира. Йде з ними й маленька Софія. Переступивши головні ворота кладовища, вона вже знає добре дорогу й показує пальчиком, де її тато.
Матеріал підготувала Тетяна Пігурська, яка є учасницею навчального курсу «Правда через історії».
Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».
