Цього разу відзначаємо білоруську письменницю, яка минулого тижня стала лауреатом Нобелівської премії з літератури – «За багатоголосну творчість – пам’ятник стражданню і мужності в наш час».
Алексієвич народилася у 1948 році в Станіславі, її батько – білорус, а мама – українка. В інтерв’ю письменниця згадувала, як бабуся розповідала їй про Голодомор, як важко жилося сім’ї, оскільки батько був радянським військовим.
«Дружинам радянських солдатів нічого не продавали на ринках, – пригадує вона. – Я була маленькою, трохи більше рочку, вмирала від рахіту. Там був жіночий монастир і друзі перекинули мого батька через стіну. Він прийшов до настоятельниці, став на коліна і сказав: «Ти можеш мене вбити, але дитина помирає…». Та хотіла його вигнати, але потім сказала – хай приходить дружина і ми будемо їй давати по півлітра молока».
Письменниця певна – без цього вона б померла.
Пізніше сім’я Алексієвич переїхала до Білорусі, а сама вона стала журналістом. Перша її книга «У війни не жіноче обличчя» вийшла у 1983 році – це розповіді жінок, які воювали у Другій світовій. Письменницю одразу звинуватили у тому, що вона розвінчує образ героїчної радянської жінки. Ще більше критики на неї полилося після «Цинкових хлопчиків» – група матерів воїнів-інтернаціоналістів навіть подали на неї у суд за викривлення образу солдата-афганця. Потім були «Чорнобильська молитва» і ще кілька книг. Усі її книги складають цикл «Голоси утопії» і роботу над ним письменниця не припиняє.
У Білорусі до неї влада, м’яко кажучи, не надто прихильна. Алексієвич виступає проти режиму Лукашенка і вже років з десять живе за кордоном. Як каже вона, «мене просто воліють не бачити», книги не видають, на інтерв’ю не запрошують. Хоча в Європі письменниця стала лауреатом безлічі премій, а загальний наклад закордонних видань її «Чорнобильської молитви» – понад 4 млн. Так само вона виступає проти режиму Путіна і відкрито говорить про окупацію України.
«Я дуже люблю Україну і коли недавно була на Майдані та бачила фотографії Небесної сотні, я стояла і плакала. Це теж моя земля», – розповіла вона журналістам одразу після отримання Нобелівської премії.
Вже зараз почалися дискусії – «чиєю» письменницею є Алексієвич, бо ж народилася в Україні, пише російською… Але це так – хіба поговорити, бо Алексієвич таки перший Нобелівський лауреат в історії Білорусі. Україна, на жаль, поки що таких не має. Але пишатися нею ми, а тим більше наше місто, маємо право, як і розвивати тему «Алексієвич і Станіслав». Пам’ятну дошку у нас, звісно, десь причеплять. Але чи стане вона нам від цього ближчою?
До речі, доАлексієвич, єдиним письменником – вихідцем з України, який отримав Нобеля, був Шмуель Агнон, уродженець містечка Бучача на Тернопільщині. І там створили цілий літературний центр його імені – презентації, зустрічі, мандрівки літературним містом. Містяни знають, хто він і про що писав. А чи буде у нас можливість познайомитися з Алексієвич?
