Для мешканця села Товмачик Андрія Грицака рідною стихією завжди були і залишаються гірські висоти. На високогір’ях Карпат він знає кожну вовчу стежку, кожен плай і кожну полонину. Зі шкільних років «заразився горами», як сам каже. На рівнинах довго не витримує. Тому й роботу собі підшукав відповідну, аби ближче до хмар і подалі від суєти – від 2010 року працює техніком-метеорологом на метеорологічній станції Пожижевська, що неподалік Говерли. Не раз потрапляв під зливи, шаргу й град. Не лякався. Лякатися почав інших «градів» за тисячу кілометрів від рідних полонин…
Джерело: Дзеркало Коломиї
Я за натурою – людина дуже миролюбна, – розповідає Андрій, – толерантний до кожного. Завжди вважав, що кожна людина має право відстоювати власну позицію. Не можу похвалитися, що був активним українським патріотом. А після Майдану щось у мені перевернулося. Коли почалося бойове протистояння на Донбасі, стала переслідувати і не давати спокою думка: ці вояки колись повернуться до мирного життя, я можу з ними перетинатися. І як буду їм дивитися в очі?.. Довго не вагався, заявився до сільради в своєму Товмачику, там сказав, що хочу йти воювати, хоч не служив навіть в армії, заповнив анкету і повернувся додому. За тиждень зателефонували з військкомату, аби прийшов за повісткою на мобілізацію. Мамі збрехав, що мене самі знайшли й викликали. Що їй залишалося робити? – Просльозилася й відпустила.
На початку серпня 2014-го укомплектована група мобілізованих відправилася з Івано-Франківська до Мукачевого. 26-річного юнака записали до 128 батальйону гірсько-піхотної бригади у роту вогневої підтримки. На полігоні поблизу Ужгорода новобранців навчили стріляти. Ото й уся мілітарна наука. За Андрієм закріпили автоматичний станковий гранатомет АГС-17.
До теми. Історія двох «опорників». Розповідь очевидців про драму Нікішиного та Рідкодуба.
Наприкінці серпня виїхали в зону АТО, місто Попасна. Там розташувалася база. Частина роти подалася до Дебальцевого на підтримку 101-ї бригади, яка охороняла штаб сектора, друга частина, у складі якої перебував Андрій, вийшла до села Нікішине. Це село – територія «нуль» (безпосередній бойовий контакт з ворогом). Мирного населення там уже не було, усі помешкання зруйновані. Жодної тобі лінії розмежування з бойовиками, жодного орієнтиру. Дві вулиці контролювалися нашими вояками, всі інші – ворогом. Куля могла надлетіти звідусюди, з будь-якої розвалюхи. Постійні ближні сутички й перестрілки тримали нерви у постійній напрузі.
Підрозділ Андрія почав зазнавати невиправданих утрат… Аби даремно не гинули воїни, поступила команда малими групами рухатися до села Рідкодуб. Пересувалися уночі полем. Біля села хлопці отаборилися у покинутому адміністративному будинку при колії. Прийшла недобра звістка, що вони з усіх сторін оточені. За пару десятків метрів – сепари.
«Тиснуть на психіку, кепкують, лякають: «Здавайтесь пока не поздно. Етой ночью не ми будєм работать, а спецура», – малося на увазі, що вночі по нас будуть працювати російські специ, а не озброєна й обкурена голота…»
Перспектива вимальовувалася дедалі менш привабливою. А тут якраз надійшло повідомлення, що бойовики підбили наш БМП. Андрій з групою охочих зголосився їхати на допомогу на другому броньовику…
Той морозний зимовий день молодий чоловік пам’ятатиме, допоки живе.
Не доїхали якихось 20-30 метрів. Ворожий снаряд влучає в гусеницю БМП.
«Ми встигли побачити, як сепари луплять по нас з лісопосадки, – з тремтінням у голосі згадує той бій Андрій. – Ми всі вискочили по один бік броньовика, а Андрюха Прошак з Івано-Франківська – по другий, якраз під кулі. Я підповз до нього, він лежить без свідомості. Одну руку запихаю йому під шалик, хочу намацати пульс, другою рукою відстрілююсь. Чую, як за коміром б’є кров, – йому влучили в шию… Там ми його неживого й залишили, бо мусили підібрати поранених. Вже коли приїхав додому у відпустку, почув по телевізору, що Андрія Прошака ховають з почестями в Івано-Франківську».
До теми. Тіло іванофранківця Андрія Прошака, якого розшукувала мати, знайшлося
Відтак було Дебальцеве, Станиця Луганська, Артемівськ. Відпустка 18 днів і знову – Станиця Луганська, Дебальцеве.
Запитую, як місцеве населення на тих охоплених війною територіях ставиться до українських вояків.
«Коли йдеш з автоматом, місцеві вітаються: «Слава Україні!». А коли йдеш без зброї, якась старушенція може обізвати фашистом. Переважно на нашій стороні молодь, старші люди – втрачене покоління, їх не перевиховаєш. Територію повернути легше, аніж людей. А лінія розмежування проходить не по території, а по людських головах»…
Ось так розмірковує гранатометник Андрій Грицак, «дуже миролюбна людина», який у вересні 2015-го демобілізувався і знову піднявся на свою висоту 1450 метрів до підніжжя Говерли.
