“Репортер” публікує 13 історію кохання у своєму конкурсі Love is…. Розкажіть нам свою реальну чи вигадану історію, збирайте лайки та вигравайте чудові призи. Конкурс приурочений до Дня святого Валентина. Всі умови конкурсу дивіться за цим посиланням.
Жити в Тобі несамовитою Любов’ю
Лист солдата до коханої
Ти нічого не роби, просто слухай.
Тоді, коли все починалось, я й гадки не мав, що так станеться, розумів, що буде не легко, але ніколи наживо не дивився в очі страху. А тут він постав переді мною соляним стовпом. Хотілося тікати й ладен був, але оглянувся… сотні раз оглянувся за тими хто був поруч. Ні, це не хоробрість це інстинкт з точністю до навпаки, коли ти кров’ю і потом, обідраним тілом між тишею смерті і тишею куль прислуховуєшся до дихання людини, яка хвилину тому тебе прикривала.
Знаєш, переказати побачене – це не сказати нічого, відтворити відчуте – це взагалі не мати емоцій. У страху очі застиглі і непорушне лице. Ото випиваєш опісля всього склянку горілки і впадаєш в оману. В якусь мить хотілося опіуму. Спочатку для себе, аби не бачити пошматовані тіла ще живих людей, а потім для них – аби не мучились в пекельних муках.
А їх… а їх …ми… збирали шматками, завантажували у вантажівку, що потім зникала у невідомому напрямку, так поповнюється список статистики зниклих безвісти.
Але ради чого, скажи!? За ради держави, яка втратила свій народ!? Заради народу, який пустив слабину зіткнувшись з реаліями війни!? Скажи ради чого!? Це ті роздуми, які вибивають патріотизм зі свідомості на противагу холодному розрахунку. Тоді, ти перестаєш бачити ціль, тоді на підриві інстинкту самозбереження стоїш отим соляним стовпом на краю власної землі у всій повноті відчуваючи там, за мирною спиною, політичну Содом і Гоморру.
А Він нищить, з усією повною карає – тільки Господи, хіба не бачиш що караєш не тих!? Принаймні, від кари Твоєї страждають не ті. Авжеж, – думав далі, – Він знає що робить. А тоді виринали сльози, у вологості перед очима з’являлись до болю рідні обличчя. І я вже не знаю, що болючіше – розуміти, що скнієш тут в окопах, чи усвідомлювати відсутність Твоєї усмішки, блиску щасливих очей… та разом з тим Твою безпорадність повернути мене додому. Чуєш, до дому, просто в обійми до… до Тебе.
Та хіба Бог хотів цієї війни, і не цієї також!? Ні! Не треба на Нього звалювати чужі гріхи і не треба замолювати їх у Його всепрощенності. Ми самі, ми самі скоїли найбільший гріх проти себе – продали душу.
Ось яка вона – гра «великих», ціна безхребетності політиків, які сидячи під теплими ковдрами вершать «стратегію перемоги» над невизнаним окупантом.
Ти вибач за мою слабість, але знаєш, ми звичайні люди, які так само відчувають спрагу, голод, холод і нескоримий страх, котрий щоразу доводиться приборкувати молитвою… Дивно, але допомагає. Навіть коли молитва звучить брутальним матом. Виявляється, що так ми спілкуємося з самим Господом Богом – на пряму, уявляєш?
Не уявляєш, Ти просто не можеш уявити, як це згрупувати своє тіло і розум навіть не на захист себе чи когось, а на вбивство противника. Часом, лякаєшся сам себе. І це найстрашніше. Найстрашніше те, що там – удома, чекаєш мене колишнього, а я вже не той… І Ти це розумієш, я знаю, що Ти розумієш – ось, що вбиває. Вбиває мовчки, повільно і жорстоко.
Я сотні раз уявляв своє повернення додому. Нехай це слабість, але саме та, яка живила мене силою боротись за кожен вдих і видих.
Я сотні раз уявляв своє повернення додому, але ніколи не міг подумати що повернусь у цинковій труні.
Ти зараз читаєш цей лист і плачеш, сотні разів перечитувала… вибач. Вибач за біль. За останню порцію болю від мене. Останню, чуєш. Бо я нарешті опісля опіумних стратегій щасливий. Щасливий жити у Твоєму серці, посміхатись для Тебе з його глибини… і слухати, як під ним б’ється нове життя.
Ти поплач, люба, але тільки від щастя – бо це неймовірне щастя – жити в Тобі несамовитою Любов’ю.
Світлана Кедик
Голосуйте за цю історію за наступними посиланнями: Facebook/ВКонтакте
