“Репортер” публікує 22 історію кохання у своєму конкурсі Love is…. Розкажіть нам свою реальну чи вигадану історію, збирайте лайки та вигравайте чудові призи. Конкурс приурочений до Дня святого Валентина. Всі умови конкурсу дивіться за цим посиланням.
Ранета
Він запримітив її тоненький стрункий стан прохолодної вересневої суботи так далеко від дому, що аж сам здивувався, що туди забрів. І відразу зрозумів, що вона – саме те, що він так давно шукав. Дні видались сльотаві, як то часто буває на початку вересня, і ноги грузли у розмоклому ґрунті, від чого його дії видавалися дещо незграбними.
Узявся обкопувати її, але намагався робити це так делікатно, щоб не пошкодити якнайтоншого корінчика. Вона стрепенулася від несподіванки, згадавши, як одного разу приходив інший. Хотів зламати. Бачте, йому вкрай потрібна була палиця! І саме з її стану. Але вона так цвьохнула того по очах своїми гілками, коли почав її гнути, що він тільки лайнувся і подався геть. А цей не зобидить – подумала, побачивши його добрі і зачудовані очі, і заспокоїлася. Коли вже виймав її разом з величенькою грудкою землі, то пустотливо збила йому картуза, трішки дряпонула по носі – а щоб знав, що теж має норов! Обгорнув коріння мішком і поніс до свого обійстя.
Посадив навпроти полудневого вікна хати. Поливав і гладив її стан і гілки. А навесні вона щасливо зацвіла біло-рожевим цвітом… Довелось їм пройти через болісний момент – якось він прийшов з гострим скальпелем і зрізав навскіс її стрижневе пагілля. Але примовляв і заспокоював. Примотав липкою стрічкою брунькаті пагони, зрізані з бабусі-ранети, що росла у кінці городу, і минулого року почала всихати. А він ще з дитинства так любив той кисло-солодкий смак тугого плоду …
Щепа прижилася добре і рік по року розгіллилася пружна гладкокора крона, що вкривалася щовесни щобуйнішим сортовим цвітом… І ось перші зав’язі… З яким нетерпінням чекав він на ті налиті сонцем золоті плоди! І дочекався. А вона весніла і осеніла – щаслива у своїй плодовитості, та й не абиякій – кожне яблучко було тугеньке і здоровеньке, налите соком, сонцем і її самовіддачею…
Він завжди дбайливо підпирав високими тичками обважнілі гілки, щоб не втомлювалась їх тримати до того моменту, коли пружнотіла дітвора помандрує через теплі руки господаря до просторих ящиків з пахучими опилками.
Але поступово він почав десь пропадати. Не так подовгу милувався її цвітом, забував підперти гілки з підростаючими рожевощокими яблучатами, а восени, й зовсім замешкався зі збором врожаю…
Гірко плакала вона холодними дощовими краплинками, відпускаючи малих гучним гупанням об землю. Сумовитим шелестом проводжала перші та останні журавлині ключі…
А що ж він? А він знайшов посеред лісу дичку-кисличку, скуштував того терпкого зелепушка і потьмарився йому розум – забув про свою рідну ранетку… Чи ви гадаєте, що він ту нову знайому збирався щепити? Та ні! Не того віку вона була – мало що молодша за його красуню. Минула їй пора бути щепою, – забагато коренів довелось би обтяти, могла б не прижитися на новому місці… Чи говорив він їй про це? Хто зна…
А люди дивувалися – чудувалися: як, маючи такий розкішний сад, таку розкішну господиню-ранету з таким врожаєм, що кожен би такого хотів, сидіти десь в корчах і гризти терпкі качани?…
…А кожен з них плекав надії на нову весну…
Галина Михайлик, місто Львів
Голосуйте за цю історію за цими посиланнями: Facebook/ВКонтакте
