Іванна Червінська з “Голосу країни” розповіла про любов до музики і рідний Печеніжин

Іванна Червінська, співачка, 26 років. Народилася в селищі Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області. Стала півфіналісткою 6-го сезону талант-шоу “Голос країни” у команді Святослава Вакарчука. Живе в Києві. Батько — будівельник, мама працює провідником на залізниці.

Джерело: gazeta.ua

На телепроекті “Голос країни” тебе називали “карпатською мавкою”. Коли виконуєш народні пісні, заглиблюєшся в себе і співаєш так, наче говориш із предками. Це чуття в тебе з дитинства?

– Мене змалку супроводжували привітні, щирі, світлі люди, які завжди співають. У нашому регіоні ще збереглися ті традиції, які ми бачимо у фільмах, що знімали дуже давно. Коли передивлялася “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, звернула увагу, як там говорять люди – наче своїх сусідок у селі чую. Дуже схожа вимова.
Важливо, де ти народився і яке середовище тебе формувало. Я з дитинства захоплювалась співом бабусь на весіллях, різдвяних святах. Для мене це було щось магічне та незвідане. Особливо захоплювало триголосся, яке виконували прості люди без музичної освіти. Вони і стали провідниками, які показали мені справжню красу української культури. А ще, пам’ятаю, завжди любила слухати бабусині історії про її молодість. Як вони з дівчатами ходили на вечорниці, веселились. Часто співаючи українські пісні, я заплющую очі і вимальовую собі спогади із історії бабусиної молодості.
Ті весілля, які роблять у нас в Карпатах, – це дуже гарне дійство. Бабусі затягують триголосся, одягають свої ще замолоду вишиті сорочки, хусточки з квітками, які вони теж скурпульозно вибирали до цього свята. Інколи у нас гуляють два тижні: тиждень до весілля і тиждень після. Доки все не з’їдять, доки все не розвезуть, приведуть до ладу… У нас досі грають троїсті музики. А це щось особливе. Зараз ці традиції, на жаль, в Україні потроху зникають – весілля все частіше роблять у кафе. Тягнуться до європейських стандартів, а це вже не те. Втрачається якась магія.
В моєму селі народився Олекса Довбуш. Я розумію і відчуваю часи опришків. Люди, незважаючи на те, що були християнами і тоді, все-одно були дуже пов’язані з природою, з язичництвом. Знали набагато більше. Скільки було людей, які вміли відводити хмари, лікувати не традиційним способом. Навіть моя бабця вміла за необхідності відводити вроки на вугіллі. Ніби і людина проста, а вміє взаємодіяти з природою.
В селі люди дуже близькі до землі. Вони важко працюють. У них лишилося щось від наших предків – ниточка тягнеться з давніх часів до сьогоднішнього дня. Зараз я особливо відчуваю це, живучи в місті. Коли приїжджаю додому – відчуття трепету переповнюють душу.

Мабуть, цього тобі бракує в місті?

– В селі мені завжди подобалися світанки. Особливо літньої пори – бачити ранішню росу. Але найбільше я любила вночі дивитись на зірки. На жаль, переїхавши в місто, цієї розкоші не маю. І світанки не такі, і зірок не видно.
Люблю ходити босоніж. У мене вдома є в саду улюблене дерево – яблуня Білий налив. В дитинстві воно здавалася мені великим деревом. Я на нього ледве вилазила. Зараз воно таке малесеньке, розгалуження починаються вже на рівні грудей. Це було моє потайне місце, де я часто любила ховатись. Мене ніколи на ньому не було видно, зате я завжди могла бачити всіх. Інколи у мене ностальгія за дитинством… Коли Білий налив достигає – треба приїхати додому зібрати. Щось на городі вродило – на все треба приїхати.

Багато людей, які мають голос від Бога, живуть з цим талантом, але не розвивають його, не відточують освітою. Як ти почала займатися музикою?

– Потенціал до музики проявила з дитинства самотужки. Завжди бігала зі скакалкою, крутилась біля дзеркала, що викликало у батьків і брата завжди посмішку. Правда, моє дитяче захоплення ніхто серйозно не сприймав. Коли навчалася в першому класі, я припала до душі одній дуже хорошій викладачці фортепіано Марії Іванівні. Я була не смілива, щоб заявити, що хочу займатись музикою. Викладачка переконала батьків в тому, що у мене є здібності. Так я стала займатись у музичній школі по класу фортепіано. Провчилась, на жаль, не довго. Через свою зайнятість на роботі батьки не мали можливості приділити нам із братом багато часу. В один момент я відстала в навчанні і мені самій складно було все наздоганяти, тому батьки вирішили мене не змушувати. Я покинула музичну школу, через що не один раз пожалкувала.

Коли постав переді мною вибір професії, зрозуміла що пов’язати своє життя з музикою не зможу, бо музичної освіти у мене не було. Вирішальним став випадок, який подарував мені шанс стати музикантом – це перемога в конкурсі “На крилах дитинства” в місті Винники біля Львова, де я отримала гран-прі у 2007 році. Там я і познайомилась зі своїм майбутнім викладачем Мартою Лозинською, яка запросила мене стати студенткою Львівського музичного училища ім. Станіслава Людкевича. Я поступила на кафедру музичного мистецтва естради. Там вперше відкрила для себе джазову музику, яку мені було на той час складно оцінити і полюбити.

У 2009 році львівський етно-джазовий гурт “ShockolaD”, який співав українські народні пісні в джазових обробках, запросив мене стати їхньою солісткою. Ми спільно записали два альбоми: “Щедрий вечір з добрим джазом”, та “World”. В останньому альбомі половину пісень я взяла зі свого регіону. Вони відомі в нашому краї, але на загал їх ніхто не знає. Так у нас відбувався обмін знаннями та вміннями. Вони для мене більше відкривали джазову музику, а я для них щось українське. Торік я припинила нашу співпрацю. Не так просто проявляти свою ініціативу, якщо ти не лідер проекту. Тому я зрозуміла, що якщо ще кілька років працюватиму в такому ж форматі, так і залишусь в тіні.

Я переїхала до Києва. Стала працювати з різними музикантами. Пізніше мені запропонував співпрацю відомий джазовий бас-гітарист Ігор Закус. Ми разом працюємо в стилі етно-джаз. А також “Gypsy Lyre”- це авторський проект гітарної музики. Вперше, прийшовши на їхній концерт, я закохалась у їх творчість. Вони запросили мене на jam sessin, який відбувався після концерту. Кожен імпровізував, але серед тієї імпровізації народилась пісня “Летів пташок”, яку я пізніше співала на “Голосі країни”. Вона і допомогла мені продовжити участь у проекті. А з колективом ми і надалі продовжуємо співпрацювати, маємо багато далекоглядних планів і ідей.

Знаю, ти навчалася ще в Донецьку, але мусила покинути навчання через війну.

Так. Я була студенткою Донецької музичної академії ім. Сергія Прокоф’єва. Навчалась на відділі “музичне мистецтво естради (джазовий спів)”. Провчилась тільки два роки і через непросту ситуацію в Україні змушена була перервати навчання. У мене там залишились документи, які протягом двох років я забрати звідти не могла. Що і не давало мені можливості кудись поступити чи поновитись у навчанні. Але світ не без добрих людей. В одному із інтерв’ю я обмовилась про те, що не можу забрати свої документи із Донецька. І мені після чого радо запропонували допомогу. Вдячна Андрію Короткову і Валерії Безуглій.

На скільки років почуваєшся?

– У дитинстві я була дуже сором’язливою дівчиною, тому віддавала перевагу самотності. Любила гуляти сама. Чомусь часто відчувала, що в мене – стара душа, зріла. Причому такі думки приходили мені в років 12… Хто зна, де моя душа була до того, як я народилася.
Почуваюся на зрілий вік. Завжди здавалося, що в мені більше віку внутрішнього, ніж того, що у паспорті. Завжди знаходила спільну мову зі старшими людьми. З однолітками спілкуватись було не так цікаво. Святкуючи цього року своє 26-річчя, зловила себе на думці, що все ж таки мені більше подобається цифра 25.Тому, мабуть, свій внутрішній вік на даному етапі я залишу двадцятип’ятирічним.

В якому місці на землі, крім батьківщини, тобі справді добре?

– Два роки тому поїхала в Індію, в Гоа, на відпочинок. Провела там 10 днів. Закохалася в цю країну. Вразило, що я там завжди перебувала в стані радості. Індуси дивовижні. Вони тебе не знають, але ідучи на зустріч, завжди посміхнуться. Спочатку це було дивно, але потім починаєш сприймати за звичну річ, яка є дуже приємною. Я там відкрилася до людей. Хоч не медитувала, не сиділа в позі лотоса.
Індуси – дуже відкритий і світлий народ. Можливо, через своє віросповідування, можливо, бідності. Мені там було дуже комфортно.

З яким інструментом себе асоціюєш?

– Мені подобається співвідношення: гітара і жінка. Це гарно, витончено і ніжно. Мені також нещодавно подарували гітару. Тепер вчуся грати і пізнаю для себе цей інструмент. Інколи можу собі підіграти, коли співаю. Також вивчила кілька джазових акордів. Граючи їх, маю таке враження, що я вже знаток. Можливо, колись вийду з нею на сцену і заграю, а поки-що займаюсь просто у своє задоволення.
Гітара – мій інструмент. Я така сама мобільна і емоційна. Через мою емоційність друзі люблять зі мною дивитися фільми. Я настільки переймаюсь стрічкою, починаю проживати цю історію – кручуся, радію, плачу. Часто ловила себе на тому, що друзі дивляться не фільм, а на мою реакцію на нього.

А яка їжа допомагає тобі бути в формі?

– В певний період часу після школи, я була трохи колобком. Коли стала займатись музикою і виступати на сцені – зрозуміла, що я собі зовнішньо не дуже подобаюсь. Вирішила зайнятись спортом і сісти на дієту. Перестала вживати звичну для села їжу: майонези, котлети і тому подібне. Почала з салатів і з часом полюбила здавалося б не поєднувані закуски. Мені дуже подобається поєднання сиру Дорблю в прикуску з яблуком. Думаю, мої односельчани цього не зрозуміли б. Часто на гастролях чи за лаштунками проекту “Голос країни” брала із собою ці смакоти. Подобається поєднання солодкого і солоного. Люблю грецький салат із додаванням винограду киш-миш. Це мій улюблений літній салат А сир додаю і у вівсянку, і в домашню піцу.