Людину, яку ви бачите на фото, вже двічі записували у безповоротні втрати, і навіть присилали до дому «похоронки». Та і без цього на офіцера вилили чимало бруду. Проте хто знав і знає його, точно переконані, такі люди, як командир 93-ї окремої механізованої бригади полковник Олег Мікац, просто так не відступають, і не зникають.
Журналістів передової інформаційної групи МОУ доля звела з цією людиною під час відрядження на одну з передових позицій сил АТО. Час від часу нашу розмову переривали вибухи від ворожих мін і снарядів, іноді було чути, як десь падають російські «гради» чи ще якісь реактивні снаряди. Згідно з радіоперехопленнями, адепти так званого «руського міра» в день нашого перебування витратили для обстрілу Авдіївського напряму стільки снарядів, мін та ракет, скільки наші війська витрачають у відповідь сепаратистам за тиждень. Відтак до обстрілів тут звикли як до чогось буденного і звичного.
Далі – розмова із Олегом Мікацом:
– Важливо те, що на війні дуже міняються люди. Саме головне, що всі, хто потрапляє сюди розуміють – тут війна. Адже раніше доходило до маразму. От наприклад ще на початках в зоні моєї відповідальності в Червоному партизані стояв хлопець. Сам він з Донецька, там жили його сестра і мама. У один прекрасний день у свій вільний час він вдягнувся в цивільне і вирішив сходити…. до дому. На першому сепаратистському блокпості його зупинили осетини. Він показав український військовий квиток, мовляв, а що такого – іду додому… Потім ми міняли його. А що було робити? Виміняли за чотири ящика «тушонки». Звучить кумедно, але там стояв такий «Мамай», ми з ним завжди мінялись нашими 200-ми та 300-ми. От він вийшов на мене по відкритому каналу і каже «маємо бійця, давай мінятись». У нас тоді не було нічого, крім «тушонки», тому зійшлись на чотирьох ящиках. Може, це комусь видасться смішним, але йшлося про життя людини.
Щодо руйнувань Донбасу, то я скажу, що угрупування, яке має назву «Сомалі», ну те, де керує «Гіві» – це «збірна солянка». Там є багато різних, їм все рівно, куди стріляти – по житлових кварталах, позиціях українських військ чи по заводах. Вони нищать інфраструктуру цієї землі, не замислюючись.
Через їхні обстріли буквально знищені такі населені пункти, як Тоненьке, Піски, Водяне. От в мене було питання – чого стріляти по Авдіївці? Там військового гарнізону немає. Тим не менше прилетіли «подарунки» на ринок, школу, міліцію…
От «сепари» часто кричать, що «Укри стрілять по мирних жителях!». Однак почекайте, шановні. В нас є сучасні системи визначення позицій артилерії, які чітко засікають, звідки вівся вогонь по нас. І якщо ми бачимо, що вони вели вогонь з подвір’я багатоповерхівок (як це зазвичай роблять терористи), то туди звісно ніхто стріляти не буде. Це я вам кажу зі всією відповідальністю.
Ми чітко знаємо, що зараз основна маса постачання бойовиків зосереджена на «Донбас-арені». Звідти ведуть і обстріли наших позицій. Так, ми можемо «влупити» у відповідь. Але там за дивним збігом обставин розташували ще й пункт розподілу гуманітарної допомоги населенню. Відтак можуть загинути мирні люди. І ми не стріляємо у відповідь.
Крім того, більшість так званих польових ватажків бандформувань – просто маріонетки. Наприклад, той же «Гіві» не має власної думки. Він просто озвучує позицію, на яку йому вказують «згори». З ним важко про щось домовлятись, адже сьогодні він каже одне, завтра кардинально міняє свою думку, а ще через годину в нього вже зовсім інша позиція. Як на мене, відносно адекватними на сьогодні, якщо вже говорити хоч про якусь подобу відповідальності з боку ворога, є батальйон «Восток». Там більша частина місцевих з Авдіївки, Яснуватої та інших міст і сіл. Інших – приблизно по десять відсотків росіян та найманців. Вони стріляють лише коли є цілі. А от по площинах – ні. Вони ж місцеві… І вони чудово розуміють, що за будь-яких обставин настане період відбудови, і власне їм доведеться відновлювати все, що вони зруйнували російськими снарядами.
Взагалі, коли певний час тому ми їздили по позиціях сепаратистів разом з російською координаційною групою з припинення вогню, то ніде не було ніяких ознак до наступу, важкої техніки та артилерії. Вони нібито тихо готувалися до зими – склили вікна і все таке інше. Однак згодом їм надійшла команда і вони пішли у наступ. Та я скажу, що під час спроб наступальних дій терористів все трапилось, як під Сталінградом у роки Другої світової війни. Фашисти ж тоді теж намагались атакувати нас, однак були зупинені ще на марші. Так само відбулося і зараз. Генеральний Штаб Збройних сил України вирахував дії бойовиків. Українська артилерія накрила їхні колони в місцях зосередження. І десантники показали себе з найкращого боку. В них завжди грамотні маневри, організація взаємодії, керованість підрозділів за єдиним задумом тощо. Годі й казати, крилата піхота грамотно веде війну.
– Цивільні люди часто питають нас, журналістів, чи страшно бути на війні?
Так, страшно… Всім страшно. Головне, що у нас на позиціях є вже дядьки по років 40 – 50. Вони кажуть, загинеш – значить така доля. Збираються і йдуть. Незважаючи ні на що! Страшно інше – нерозуміння людьми на «великій землі» перебігу подій на фронті та зокрема наших дій. От, наприклад, часто дорікають комбату, що потрапив у полон. Ті, хто тут був, знають, який тоді випав туман. Термінал, це п’ять «рукавів». І всі вони однакові. Він під’їхав не на той «рукав». І щоб там не казали – головне, що люди залишились живі. Все рівно колись війна закінчиться. І воїни повернуться до дому.
Є в нас і герої, які приймали нерівний бій і загинули. От, наприклад, в десантників був лікар. Старший лейтенант, якщо не помиляюсь. Під час бою, опинившись у безвихідній ситуації, він підпустив ворогів до себе ближче і підірвав і себе, і їх гранатою. Потім мені телефонував «командир» ворожого загону. Ну як сказати – захоплювався, мовляв, «який у вас офіцер». Зрештою, вони віддали нам півтіла героя. Іншу половину відірвало і знищило вибухом.
– Так що, у нас виявляється є канали зв’язку з сепаратистами?
– Елементарний мобільник. Все прослуховується. Так само, як ми слухаємо їх, так і вони нас. Я навіть не міняю номери. Немає змісту. Все рівно все вираховується. Головне, що наші бійці вже зрозуміли, яку каверзу з ними може зіграти балачка по телефону. І вже переважно не таляпають дурниць в ефір.
От тут деякі «товариші» часто мене питають, чи спілкувались ви з представниками іноземної держави? Та звичайно ж спілкувався… Наприклад, коли був крайній штурм наших позицій в аеропорту, нашому бійцю відірвало щелепу. Все. Він 300-й, важкий. Якщо не евакуювати його терміново, то він просто помре. Пробитись до аеропорту я не можу. Ще сніг такий валить, що просто «капець». Зв’язався з ворожою стороною. Вони кажуть по телефону – так, ми тебе знаємо, бійця даємо вивезти. Забрали його в наших і передали мені. Ну не дожив би він до кінця бою! І що тепер робити? Спілкувався, але ж життя людині врятували…
Так само й щодо 200-тих сепаратистів. Ми могли б їх просто десь прикопати і все. Але ж там на тій території залишились наші пацани. І їх хоч в труні, але треба повернути до дому. Поховати по-людськи, як героїв, бо вони того варті. Знову виходимо на «сєпарів», домовляємось, їдемо мінятись. І що ми робимо неправильно? Те, що повертаємо додому бійця? Най так. Але ж рідні можуть хоч поховати людину.
– Як часто ви стикаєтесь з провокаціями терористів?
– Дуже часто. З найбільш гучних прикладів можу розповісти про початок навчального року в Донецьку. Ще напередодні до мене подзвонив такий собі «Абхаз» з вимогою, «чтоб нічєго не прилєтєло в школу»… Глупство безмежне. Ми і так по житлових кварталах не стріляємо, не кажучи вже про школи.
Отже, початок навчального року, одна єдина школа, куди зігнали всіх батьків з дітьми. Як завжди, всі російські журналісти там теж присутні. І прилітають міни! І на хвилиночку вам ремарка – ні до того, ні після того цю школу не обстрілювали більше ніколи!
Тільки от на початок нового навчального року в присутності російських ЗМІ. Крім того, навіть якщо уявити неможливе, ми просто не могли так прицільно влучити! Ну не дозволяє відстань.
– А чи відбулись, на вашу думку, зміни у лавах офіцерського корпусу Збройних сил України за час війни? Як змінились наші офіцери?
– По-різному, я вам скажу. Дуже по-різному. Ті, хто ходили раніше красиві, у пошитих на замовлення одностроях, такі собі підтягнуті «синьоокі блондини» і так далі. Їх тут немає. Вони відразу втекли і зараз десь далеко. А тут таке…. Часто трапляються ті, хто за мирних часів були в когорті шебушних хуліганів і так далі – найчастіше такі хлопці тут дуже добре себе показують.
На початках як було? Сподіваєшся собі на «напрасованого», а він раз, і «провалився». А от ті, хто під час миру були «не в фаворі», воюють просто відмінно. Наприклад, є в мене толковий командир, який свого часу звільнився. Ну різні були обставини. Зараз відмобілізувався. Показав себе, як мужній воїн і тепер вже комбат. Я можу довірити йому і долю людей, і завдання.
Також є в мене командир батареї. Свого часу його звільнили з армії небагато-немало – по корупції. От бачиш, як закон повернули. Дружина працювала в частині – вже корупціонер. А тут товариш капітан себе показав героєм. Його батарея просто відмінна. Виконує всі завдання. Я навіть зараз документи на присвоєння йому майора подав.
А є такі, що знайшли сто і більше причин сюди не виїжджати. Татусі, там, мами якісь телефонують і вдень, і в ночі. Починають піднімати загальногромадську думку, мовляв, «поганий комбриг забирає мого синочка капітана». А я їм кажу – уявіть, скільки хлопців вже там. Лише одна ваша дитинка якась особлива? Та й взагалі боягузів видно відразу. В них є сто тисяч причин, щоб не воювати. От наприклад, позиція – я не буду воювати, дайте бронежилет. Дали бронік. Ні не піду – дайте каску! Кажу йому, так в тебе ж є каска! Ні, дайте кевларову… Питаю, чим вона вирізняється від твоєї? Мовчанка… Ну може трішки зручніша. Нехай, знайшли каску. Питаю, що краще стало? Мовчить. Але вже крити не має чим. Або прийшов танкіст. Я в бій не піду, дайте мені підтримку і захист. Питаю його – який тобі, в біса ще захист, ти ж на танку? От поряд з тобою ще БМП, там же сама піхота. Ти ж броньовий кулак! Давай працюй! Що тобі ще потрібно? Космічний корабель над баштою?
Багато спекуляцій пішло після Донецького аеропорту. Мовляв, наша «арта» нічого не зробила. Питаю в панікерів та провокаторів – вам що потрібно, щоб БМ-21 з вами в одній позиції стояли?. Мовчать. Починаю пригадувати, як наші артилеристи відсікали наступи, прикривали бійців. Знову мовчать…
Особливо дратує те, коли люди, які поняття зеленого не мають у воєнній сфері вказують – от вам тре було зробити так чи так. А ви, мовляв, все зробили по-іншому. Або коли якийсь журналіст сидить у Києві і розписує на весь світ, що потрібно зробити тут. Хочеться сказати їм – приїдь, посидь тут з пацанами. Все стане зрозумілим після перших десяти годин обстрілу. Як кажуть розумні люди, одне діло язиком плескати – інше плуги тягнути. Отже, всі, хто такі розумні там, на диванах, приїдьте і покажіть тут, як треба.
Ну як пояснити їм всім, що все добре на папері. А в житті море нюансів. От наприклад, питаю в одного командира, як ти отримав контузію на передовій, коли ти мав бути за 20 кілометрів від неї? Виявляється, один з підрозділів почав «буксувати» на початковому етапі виконання завдання. І командир поїхав туди. Адже він чудово розумів, що якщо ми не виконаємо завдання тут, то провалимося і далі. Так він і опинився на «передку».
Взагалі різних нестандартних випадків чимало. От наприклад, їдемо на МТЛБ, коли штурмували один з укріплених районів терористів. Потрапляє в нас снаряд. Уламки посікли антену. Все, зв’язку немає, немає управління. Довелося наздоганяти танк і, сівши на башту, додатковим номером екіпажу керувати підрозділами через радіостанцію командира танка. Так ми й звільняли населений пункт.
Потрібно багато чого переосмислювати. В нас зараз починається мобілізація. Люди на передовій поміняються. Але ми на сьогодні вже маємо головне – підготовлених командирів, які знають, розуміють а головне вміють робити свою роботу. Їх потрібно скеровувати до навчальних підрозділів, щоб вони вчили, тих, хто приходить.
– Тобто нашу систему освіти і військової підготовки теж потрібно удосконалювати?
– Однозначно. Однак робити це з розумом. От наприклад, стройова підготовка. На перший погляд, на передовій її не потрібно. Однак вона, як ніяка інша військова дисципліна, згуртовує підрозділ. Або фізична підготовка. Я розумію, що не можуть бути всі атлантами. Але… хоч елементарний початковий рівень має бути у кожного, бо йдеться про життя людини на передовій.
А ще дуже важливий аспект – психологічна підготовка. Наприклад, трупний запах. Є в нас місце, де точились запеклі бої. Собаки звідти час від часу якусь частину тіла і винесуть. Хлопці мають бути готові до цього. Знати, що таке теж є. І як би ми цього не хотіли, це жорстка правда війни. Сувора, брудна, брутальна правда. Можна ж елементарно на підготовці взяти тухлої риби та розкидати по смузі перешкод. Її запах дуже переконливий та схожий. Або підготувати полосу з мінно-вибуховими речовинами, щоб показати бійцям, як воно відчувається коли щось вибухає поруч.
Та взяти навіть елементарну обкатку танками. Бувало, що їде танк, а не обкатаний боєць вже просто загубився і не знає, що робити. Поруч піднявся інший з «мухою» і на раз підбив. Вкрай потрібно показувати, що нема чого боятись в такий ситуації. І горять ворожі танки теж чудово!
– Цілком передбаченою є спекуляція тим, що бійцям на передовій немає що їсти, де спати. Чи справляються наші тилові служби? Чи все на плечах волонтерів?
– Можу сказати, що тил справляється. Дають все, що належить і в повному обсязі. Але волонтери роблять наше життя тут на передовій набагато комфортнішим і легшим. Однак і волонтери є різні. Є ті, хто направду сильно нас підтримують, а є ті хто приїздять просто попіаритись. От нещодавно приїхали якісь люди до наших артилеристів, в зелених штанішках «дудочках», гламурно зализані… Ну і відкривають свого «бусика», та до хлопців « Так, только по двє шоколадки в руки. И только тому, кто на флаге распишется!». Ну я їх і попер звідти.
Є звичайно потужні волонтери, от наприклад, Роман Донік, Юра Бірюков, Таня Ричкова. Вони давно працюють з нами, мають свої групи. Допомагають дуже потужно. Однієї ночі був наступ бойовиків. Вони почали підпалювати наші броньовані машини. Таня якраз ночувала тут. Вона, зрозумівши ситуацію, серед ночі зірвалась, сіла в машину і вже до ранку у хлопців були нові вогнегасники. Рома і Юра нам зараз дуже допомагають контролювати поставки. Що гріха таїти, були проблеми, наприклад, по паливу. На самих початках був просто жах. Там же в тилу заправники, образно кажучи, тонну пального вкрали, а бодягою долили. Ну заробили вони там тисяч тридцять гривень… А тут через їхню наживу батальйон танків може не дійти до позицій.
Зараз ситуація дещо змінилась. Та й командири змінились теж. Пригнали нам погане паливо, ми склали скаргу і повернули його назад. Прислали нам «тушонку», в якій м’яса немає зовсім, одні якісь желваки і жир. Я все зібрав, склав акт – рекламацію і відправив назад. Адже треба міняти цю розхожу позицію, що мовляв «армія все з’їсть і все спалить».
Сподіваюсь, тепер з встановленням повноцінного громадського контролю над воєнною економікою, при призначенні на вищі посади будуть дивитись і питати в людини, чого ти туди йдеш? Наживатись? Чи чесно попрацювати? І тих, хто наживаються будуть гнати з позором і відразу. Я вірю, що нас чекають зміни. І ці зміни будуть лише на краще.
Comments are closed.