Для мене поїздки у гори означають щось інше, ніж для більшості людей, пише українська поетеса, перекладач Галина Петросаняк у своїй колонці на Дискурс. Це не стільки гірські краєвиди, свіже повітря, гриби, запах сіна чи драйв сходження на вершину. Насамперед це відвідини дому дитинства, дуже нечасті. Дім віддаляється в часі, а отже і в інших вимірах. З пам’яті зникають важливі знання…
У Верховині заходимо в автобус на Пробіну. Тридцять п’ять років тому все було дуже подібно. Сам автобус, вирази облич пасажирів, розмови, запахи. Мабуть, найсуттєвіше, що додалося, – мобільні телефони. І от заходить молодий кремезний альфа-самець на підпитку в розстебнутій до пупа помаранчевій сорочці. Хода неквапна, рука з мобільником біля вуха широко відведена в бік. Бесіда голосна й безцеремонна. Старша жінка, яка просить, не ставати їй на ноги, у відповідь отримує знущальне: люблю вас, тому й стаю. Вільних місць нема. Альфа-самець, не перериваючи розмови по телефону й не чекаючи реакції, зі словами «Ану посунься, хлопчику», сідає біля нетутешнього малого пасажира, жорстко посуваючи його усім тілом. Хлопчик посувається, ледве стримуючись, щоб не розсміятись. На щастя, у хлопчика добре почуття гумору…
Стоїмо, їдемо. Людей в автобусі меншає. Не впізнаю нікого з пасажирів, хоча колись цим рейсом їздила десятки разів. І от жінка, котрій наступив на ногу альфа-самець, що вже перейшов наперед, але продовжував свою гучну телефонну розмову, несподівано звернулася до мене: «А ти додому, Галю?» Я її не впізнавала. Вона назвалася, я її не пригадала, хоча зробила вигляд, що знаю. Вона сказала, що закінчила нашу сільську восьмирічну школу на два роки раніше від мене. Виглядала старшою. Ніби вгадавши, що я про це думаю, сказала: «У мене троє синів, старшому 23, молодшому 19. Але я хворію. Після того, як чоловік побив… А в тебе лише один?»
На Вигоді нам з хлопчиком виходити. Минула сьома вечора, останні автобус на Красноїлю й Голови уже поїхав. Стоїмо на роздоріжжі. Мимо їде мікроавтобус, спиняю. Уже питаючи про можливість під’їхати, починаю сумніватися, чи добра це ідея. У мене втуплений якийсь нерухомий погляд зарослого п’ятиденною щетиною пасажира на першому сидінні. Чоловік за кермом теж якийсь непевний, довіри не викликає. Голосно грає радіо, співає хтось на кшталт Любові Успенської. Ми з хлопчиком сідаємо. Спочатку мовчимо, потім, слово за слово, починається розмова. Спочатку про погоду. Потім про політику. Зарослий пасажир виходить, він уже дома. Нам теж скоро пора виходити. Водій, який здавався грізним, не витримує. «А ви чиї?» – питає, коли ми вже виходимо. Грошей за те, що підвіз, брати категорично не хоче…
