Для багатьох прикарпатських родин війна не є чимось далеким, це їхні травма і біль, які вони не завжди можуть з кимось розділити. Адже, на жаль, для багатьох їхніх знайомих і навіть родичів такі проблеми є незрозумілими. Чимало українців у час війни продовжують жити на території миру.
За словами психолога Центру психологічної допомоги учасникам АТО Ольги Зуєнко, саме це найбільше вибиває фронтовиків з рівноваги та загострює їхні душевні рани. Вона відверто розповіла про проблеми, відчуття та потреби родичів бійців АТО — матерів, сестер, дружин, а також про симптоми посттравматичного стресового розладу та основні правила спілкування з бійцями. Психолог також наголосила, що адаптація військових на мирній території значною мірою залежить від їхньої успішної соціалізації, пише “Галичина“.
Центр психологічної допомоги учасникам АТО в івано-Франківську функціонує з листопада 2014 року. Фахівці центру надають допомогу військовим, їхнім рідним і переселенцям. Ваш напрям роботи — матері, сестри, дружини бійців. З якими проблемами вони звертаються до вас?
— Здебільшого жінки приходять до мене, коли їхні чоловіки повертаються з війни і у них починаються проблеми. Вони не знають, як поводитися, що робити, як далі з ними жити і чи взагалі це можливо. Адже більшість чоловіків з того пекла повертаються іншими: закриваються в собі, відсторонюються від сім’ї, не приділяють уваги дітям, стають агресивними, навіть чужими, починають випивати. Тож часто дружини задумуються про розлучення, кажуть, що відновити втрачену сімейну ідилію дуже складно. Але на все потрібен час. Потрібно зуміти прийняти свого чоловіка таким, яким він став, адже заради самозбереження йому довелося сховати свої емоції, які заважали на війні. Для того, щоб навчитися знову їх виявляти, їм потрібен час, терпіння та сприйняття найближчих людей.
У бійців на передовій змінюються цінності, сенс життя, вони по-іншому починають дивитися на світ. Є й такі, котрі згадують попереднє своє кохання та повертають ці стосунки. Кожна людина спрацьовує по-різному: хтось закривається в собі, а хтось шукає інших стосунків. Статистика розлучень дуже сумна. За даними американських соціологів, упродовж життя 80% таких родин розпадаються. Причини цього прості: бійці повертаються додому зовсім іншими, часто їхні дружини не можуть прийняти ці зміни, знайти з чоловіками спільну мову, бо пам’ятають їх такими, якими вони були до війни. Хоча якщо «атовці» зустрічають на своєму шляху інших представниць слабкої статі, то живуть з ними, як правило, все життя. Адже нові дружини приймають їх такими, якими вони є.
Все ж сім’ю реально зберегти?
— Реально, якщо у чоловіка і жінки є бажання це зробити. і як би нам, жінкам, не було важко, але благополуччя сім’ї в більшості випадків залежить від нас. Дружини мають розуміти, що на все потрібен час, прийняття, віра, надія і активна участь в житті своїх чоловіків. і з часом все повернеться на круги своя. Найважливіше правило — не намагайтеся повернути його колишнього. Ваш чоловік на війні набув нових якостей, це потрібно прийняти і сприймати як дійсність. Ймовірно, ви навіть можете ще раз закохатися у нього.
Що можете порадити тим людям, котрі дочекалися свого рідного солдата з війни? Як з ним спілкуватися, підтримувати після повернення з передової? Що робити для того, щоб достукатися до нього і не травмувати?
— Найголовніше — це підтримка, розуміння того, що він не залишився сам на сам зі своєю проблемою. Важливо дати йому час на адаптацію і не пришвидшувати цей процес. Атмосфера позитиву та безпеки сприятиме його реабілітації. Також цьому допоможуть родинні традиції і щоденні сімейні ритуали. Бездіяльність ще більше гнітитиме його, тому важливо задіяти чоловіка до різноманітних справ, навіть хатніх, і не залишати наодинці зі своїми думками та проблемами.
Не варто розпитувати про війну. А якщо він сам захоче розказати про наболіле, потрібно знайти в собі сили й вислухати без зайвих запитань до кінця, наскільки б страшно вам не було. Якщо він відвертий з вами, значить, він вам довіряє. Дуже важливо дати зрозуміти своєму коханому, що «так, ти пережив важкий досвід, але ми з цим впораємося разом». Потрібно забути про «сюсюкання» і фрази «не думай про це», «постарайся забути», «нічого страшного», «заспокойся», «розслабся». Найважливішою є присутність близьких та рідних. Просто будьте поруч.
Якщо ви йдете в гості, бажано попередити усіх родичів, друзів, щоб вони не розпитували про війну. Тому що переважно конфлікти виникають тоді, коли учасникам бойових дій влаштовують справжній допит: що ти там бачив, а чи бачив трупи, а ти вбивав? Краще не говорити на цю тему взагалі, адже реакція на ці запитання може бути дуже бурхливою і непередбачуваною.
Матері, дружини, сестри учасників АТО перебувають в постійному напруженні, підтримують їх і коли вони воюють, і коли повертаються додому…
— Після повернення бійців додому вони потребують ще більшої підтримки та розуміння.
Звідки жінкам брати сили для того, щоб підтримати своїх коханих — колишніх бійців, допомогти їм адаптуватися до мирного життя та зберегти сім’ю?
— Найкращі ресурси для відновлення сили — це молитва, медитація, відпочинок, 7-8 годин сну, заняття спортом, збалансоване харчування, прогулянки на свіжому повітрі, спілкування з друзями, допомога іншим тощо. Одне з основних правил — не забувати і про себе: стежити за собою, за своїм здоров’ямѕ Дуже добре знайти якесь цікаве заняття, яке приносить вам відчуття цікавості, азарту, радості. Діяльність, від якої ми отримуємо задоволення, і є джерелом ресурсу. Потрібно зрозуміти одну важливу річ — все в нашому житті тимчасове. Тож з часом усе повернеться до норми. Якщо ж ви самі не справляєтеся зі своїм станом, то варто звернутися по допомогу до психолога. Тим паче, що всі консультації в нашому центрі безплатні. Якщо жінка матиме сили, настрій, тоді вона зможе допомогти і своєму чоловікові.
Скільки часу потрібно, щоб військовий адаптувався до мирного життя?
— Все залежить від людини. Одні можуть швидко адаптуватися, щоправда, таких випадків дуже мало. Переважно це ті, у кого є робота, улюблена справа. Тому зрозуміло, що після ротації солдатам важливо соціалізуватися. Дуже допомагають організовані зустрічі з військовими, тому що здебільшого на передовій люди втрачають довіру, вони довіряють лише своїм побратимам. В центрі ми намагаємося знайомити військових між собою, адже спілкування з однодумцями — це також свого роду терапія. Насправді дуже мало бійців звертається по допомогу до психолога. Вони кажуть: «А чого мені туди йти, я що, хворий?». Тому дуже добре запрошувати їх на різноманітні семінари, де також є бійці, вони найкраще розуміють один одного і те, що з ними відбувається.
Загалом період адаптації — 6-7 місяців, хоча чим раніше звернутися до психолога, тим швидше пройде цей процес.
Недавно почула, що найбільшу психологічну травму бійці отримують не на полі бою, а на мирній території, коли їхні ілюзії розбиваються об реальність байдужості.
— Це так. Військові втрачають довіру до людей, коли бачать, що вдома вже всі забули, що в країні й досі триває війна. і справді, коли бійці повертаються до мирного життя, вони не розуміють, що навколо відбувається, адже на передовій вони були героями, а тут вже почалися розмови на кшталт: навіщо ти туди йшов, навіщо воно тобі було треба, чому ти не «скосив»? Звичайно, вони розчаровуються, закриваються в собі, не хочуть ні з ким спілкуватися, бо бачать, що їх майже ніхто не розуміє. і загалом перед військовими постає питання сенсу того, що вони пережили на передовій.
Що можете порадити людям, які не воювали, не стикнулися з війною в своїй родині?
— Не забувати, що в Україні йде війна і вона ще не закінчилася. До людей, котрі пройшли це пекло, потрібно ставитися зі співчуттям і розумінням. Не забувати, що війна може бути не лише десь далеко на сході країни, а й тут. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра, про це завжди треба пам’ятати.
Чого найбільше потребують і що відчувають рідні військових?
— Від дружин військових я дуже часто чую нарікання на збайдужіння, звикання суспільства до їхніх проблем. Там, де вони працюють, співробітники відвертаються від них, не хочуть слухати про війну, говорити на ці теми. В суспільстві панує байдужість. Потрібно змінювати такий стан речей. Не забувати, що люди, які захищають чи захищали на сході цілісність України, — герої, тому нам потрібно ставитися з розумінням до їхніх вчинків, навіть якщо вони нам не дуже подобаються. і, звісно, допомагати всім чим тільки можна, хоча б добрим словом.
Що таке посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)? Які він має симптоми? Чи багатьом бійцям, які повертаються з війни, діагностують його?
— Такий діагноз можуть визначити лише психіатри, проте лише у незначної кількості військових розвивається ПТСР. Це виліковний стан, який діагностує психіатр на підставі клінічного спостереження симптомів впродовж місяця. Основні симптоми цієї хвороби. Небажані, нав’язливі, болісні спогади або образи під час безсоння, періодичні тривожні сни, що мають стосунок до емоційної травми. Дисоціативний досвід, коли особа відчуває, що травмуюча подія нібито відбувається знову, наприклад, яскраві спогади про минулі трагічні епізоди. Втрачається зв’язок з реальністю. Наполегливе уникнення або спроби уникнути болісних думок, спогадів або відчуттів, які стосуються емоційної травми. Стійкий негативний емоційний стан: відчуття провини, сорому, суму. Помітно зменшується інтерес до важливих заходів, діяльності або участь у них. Почуття відстороненості від інших. Стійка нездатність відчувати позитивні емоції, наприклад, любов, щастя. Роздратованість або спалахи гніву. Необачна або саморуйнівна поведінка. Надмірна пильність. Проблеми із зосередженістю. Якщо ці симптоми тривають більше місяця, — потрібно бити на сполох.
Наголошую ще раз: такий діагноз може визначити лише фахівець. Людина, яка пройшла війну, частинку її привезла й додому, тому насамперед їй потрібно навчитися жити на території, де панує мир, де немає пострілів та бомбардувань. Звичайно, на це потрібен час. Але це не означає, що вони страждають на посттравматичний синдром. Якщо зазначені симптоми в бійця зберігаються і не стають менш інтенсивними впродовж місяця-двох, тоді потрібно звернутися по допомогу до фахівця, який проведе діагностику і встановить точний діагноз.
Чи правда, що посттравматичний розлад може бути не лише у військових, а й у їхніх дружин та матерів від перебування в стані постійного стресу?
— ПТСР не може бути у матерів чи дружин військових від перебування в стані стресу. Якщо вони колись вже зазнали серйозної психологічної травми, то можна говорити про вторинну травматизацію. Важливо проводити профілактику стресових станів, щоби не довести себе до повного емоційного та морального виснаження.
За час вашої роботи в центрі чи вдалося військовим, їхнім рідним зцілитися від пережитого й повернутися до нормального життя? Є такі позитивні приклади?
— На сьогодні вдається підготувати жінок, щоб їх зустріч з чоловіком проходила менш травматично і була велика надія на спільне нормальне життя, тому що чоловіки дружин, з якими я працюю, ще воюють, приїжджають додому лише у відпустку. Період адаптації до домашнього затишку у них ще попереду.
Ольга Мончук
Comments are closed.