На фестивалі Porto Franko Gogol Fest, який щойно відгримів у Івано-Франківську, режисер Владислав Троїцький запропонував франківцям лекцію “Місце сили: wake up”, пише Курс.
“Батько” театру “Дах”, засновник гуртів “ДахаБраха” та “Дах Дотерс”, ініціатор та директор аудіо-музично-візуального театрально-філософського проекту “ГогольFest” Владислав Троїцький уклав зустріч як відверту розмову про незручні і часто неприємні речі. Дав зрозуміти, що саме відвага зазирати у власну безодню і говорити собі правду перетворюється на персональну силу – wake up. А вже та здатна підняти місто.
Отже, поки не минув фестивальний післясмак, – пряма мова.
Все починається з питань
Одне із завдань мистецтва – пропонувати незвичне. Руйнувати в такий спосіб стереотипи і, тут доречно згадати Кастанеду, зміщувати “точку зборки”. Інша справа, що зараз сучасне мистецтво переповнене так званими “шоковими історіями”. Дуже багато виставок присвячені порушенню табу, коли експозицією тебе хочуть вдарити. Для мене як художника і режисера важливіше не просто вдарити людину, з якою взаємодію, а поставити їй запитання. Не просто вивести зі стану рівноваги, а зробити так, щоби людина сформулювала хоча би одне підставове для себе запитання. Найпростіше: “Чому я зараз тут?” І спробувала відповісти. Якщо це вдається, якщо вдається підвести людину до відкриття, що “це мій день! І що я з цим днем роблю? Як я його проживаю?”, то вважаю – бо я сам собі ці питання щодня ставлю, – що свою функцію мистецтво виконує. От і фестивалем Porto Franko Gogol Fest хотілося поставити кілька підставових питань франківцям.
Життя в принципі складається з питань, і щодня нас наздоганяють все нові і нові. І коли ми шукаємо та знаходимо відповіді на них, то ростемо і йдемо вперед. Світ довкола – багатоманітний і нескінченний, і кожен день дарує відкриття й дивовижні досвіди, експіеренс. Чи готові ми цей світ у всьому його багатоманітті сприймати? – це, можливо, головне й підставове питання, яке життя ставить кожному з нас.
Чи можемо ми взяти відповідальність за своє життя і робити його? Не чекати, що хтось прийде і зробить замість нас. Не стогнати, що президент не той, міністр культури не такий, мер не вдався, грошей нема, люди не розуміють. І ще купа виправдань собі, чому нічого не роблю. Бо в якусь секунду прийдуть і скажуть: все, скінчено, пора. І спитають потім: то яким було життя? Що, далі будеш канючити, що президент був не той та й усе життя якось не склалось. “О’кей, – скаже Бог, – а ти сам що?” Не важливо, віруючі ми чи ні, і кого ми маємо надію десь там зустріти, бо відповідь на запитання “а ти сам що?” доведеться давати кожному з нас собі. Що скажемо?
Живемо, як безсмертні, – і в цьому помилка.
Сучасна культура дистанціює людину від смерті, як від чогось непристойного. Коли потраплямо в молох з моргами, вінками та усім супровідним трешем, то проносимося якнайшвидше через ці трагічні дні, щоби не думати про неприємне. А насправді, коли втрачене розуміння сакральності смерті, то заразом втрачене розуміння повноцінного проживання життя. Та, каже собі людина, я можу відкласти – зроблю потім, завтра, на наступному тижні. Але це “мікрозавтра” перетворюється у “велике ніколи”.
Давайте кожен поставимо собі запитання: що відбулося в нашому житті за останній місяць? Коли чесно і безпристрасно подивитися, то – не густо. Ну, так, у соцмережі заробили 30 чи 300, чи 3000 лайків, 20 тисяч перепостів, таке-от сучасне досягення в соціальному житті. Але ж розуміємо, що це симулякр, абсолютне фуфло, яке капсулює людину, унеможливлює її спілкування зі світом. Такий парадокс: людиною опановує тотальний страх, як би не пропустити найголовніше – і при цьому вона все пропускає. Пропускає реальне життя з усіма можливостями.
Тому wake up: прокидаймося і піднімаймося, тут і зараз.
Що ми маємо?
Досвід такої ін’єкції мистецтвом, яку дав фестиваль Франківську, на моє переконання, відкриває великий потенціал. Хоч сам поступ залежить не так від команди Гоголь Festу чи Porto Franko, і навіть не від особистостей як-от Держипільський чи Григор’єв, як від самих франківців – важливо, щоби ця можливість стала актуальною і важливою для них.
Бо це вимагає перемоги над нашим внутрішнім рабом, чи як його ще називають “внутрішнім бісом”, який повсякчас провокує: ну чого смикаєшся, для кого старатися, довкола такі люди – ліниві, жлоби, бики, захланні, і взагалі ти нікому не потрібен, і те, що ти робиш, нікому не потрібне, то й узагалі – навіщо братися?
І справді, навіщо, погоджуємося, от краще повтикати у ФБ, подивитися кіно, книжечку почитати. А потім з’ясовується, що почитати серйозну книжку і подивитися серйозне кіно – це, холера, складно, бо вимагає серйозної інтелектуальної роботи. І знову відступаємо: та ну, нема сили, візьму романчик, гляну бойовичок. І так минає час. Наш час – це насправді найголовніше, що в нас є. Це найдорожче, що маємо: хвилини, години, які можемо перетворити на щось цінне. А ми натомість просто вбиваємо час. Вбивати час свого єдиного життя, погодьтеся, – безглуздя якесь. А так на кожному кроці: у мережах повисів, у клубі чи в генделику потусив – і упс, як співає мій друг Скрипка, “минає рік за роком, і знов сьогодні середа”.
А щоби не вбивати час, знову потрібне зусилля, wake up – інтелектуальна праця. Всередині нас щодня точиться постійна боротьба – між тим своїм внутрішнім бісом, який весь час спокушає “покинь, ну його, слинку пусти, тім’ячко пом’якши” та підсовує виправдання, чому нічого не робимо, і собою справжнім, людиною вільною, креативною, талановитою.
Немає технологій чи методології, як перетворити конкретне місце – в нашому випадку місто Франківськ – на місце сили. Так само, як немає інструкції, що робити зі своїми чортами.
Колись із внутрішніми чортами боролася релігія – пропонувала певний ритуал, послідовність дій, “дорожню карту”, як поводитися зі своїм духовним і душевним світом. Були і є люди, для яких це працює. Але в наш час назагал цей підхід підпадає під ревізію. Багато людей, особливо молодих, не можуть повністю застосувати цю технологію до себе. Що робити в такому випадку? На що спиратися, коли залишаєшся один на один із запитаннями “Що таке моє життя?”, “Який сенс життя?”, “На якому я стою світоглядному ґрунті?” Щиро: питання не з приємних. Бо коли максимально чесно пробуєш собі на них відповідати, то відкривається така безодня всередині себе, і там таке бачиш, що думаєш: таки краще, легше, менш травматично знову слинку пустити – і у Фейсбук…
Тут вилазить ще один чортисько. Сучасні медіа накидають нам катастрофічний погляд на світ. Всі новини, які нам щодня пропонують медіа, діють як катастрофічне кодування майбутнього – на нас постійно накочуються хвилі передчуття катастрофи. Наше майбутнє і майбутнє наших дітей програмують на те, що все буде фігово.
Захистом є віра в канонічному розумінні цього слова. Але якщо в тебе її немає, то ресурс протистояння вірусу тотальної зневіри варто шукати в собі. Для себе я вивів формулу самозбереження: оберігати свою особистість і при цьому знайти опору в інших. Один із ресурсів – вірити людям. А це потребує вміння бути відкритим до світу. І те, і інше ґрунтується на неканонічній вірі, що попереду нас чекає не зло, а добро.
В теперішній Україні, на відміну від теперішньої Європи, де превалює власне катастрофічне мислення і очікування “кінця світу”, переважає – як це не парадоксально при всьому треші, в якому живемо і який нам нав’язують, – впевненість, що завтра буде краще. І це не маніловщина. Пам’ятаєте, у Гоголя в “Мертвих душах” є такий геніальний персонаж Манілов, який всім розказує, як завтра буде краще, і ясно, що нічого для цього не робить. В Україні, звісно, і маніловщини не бракує: який ми талановитий народ, Україна – батьківщина слонів, і бла-бла таке інше. Але зараз з’явилися тверезі оптимісти – люди, які розуміють, що не варто і не потрібно чекати, що хтось з’явиться і “порішає”. Якийсь Пєтя, Арсеній, Женя Ніщук, Кириленко чи ще хтось. Втішно, що частина людей позбавилися ілюзії, що хтось буде “рішати” їхнє життя.
Ми самі господарі собі і своєму життю – тільки так і не інакше. І це означає, що для кожного власне “місце сили” – в собі. А для нас – там, де ми його творимо. Кожного дня.
Що ми можемо?
Вдамся до гротескного образу, але інакше неможливо пояснити, що таке українська влада, від якої більшість продовжує чогось чекати. Не важливо, що за держустанови – театри, лікарні, клуби, музеї, жеки, міськради, – це все за суттю своєю цвинтарі. Мертві утворення. Є кістяк, і навіть щось там, здається, є на ньому. Але в цьому висхлому, зашкарублому, смердючому світі в принципі ніколи нічого нового не відбувається. Ці утворення в жодному разі не хочуть змін і борються, щоби не змінюватися. Якщо туди потрапляє “заряджена” людина, якась “жива сила”, то середовище або поглинає, щоби зберегти свою структуру, або витискає, виштовхує. Які би “жива сила” не силкувалася з тим робити реформи, які би перетворення не починала, все одно воно тхне мертвечиною. Реформи на цвинтарі. Можна на цвинтарі повеселитися, можна вечірку влаштувати, виставу зіграти – якийсь апокаліпсис, але все одно це буде серед могилок. Спитаєте, як зробити живу структуру? Поки що тільки на вільних територіях, дистанціюючись від мертвих та цвинтарних структур.
Не втомлюся казати, що ми самі, лише ми самі можемо формувати стратегію нашого розвитку. І далі нав’язувати її усіляким мінкультам, департаментам культури тощо, ставити їх перед фактом, щоби вони в це влилися – у випадку, коли йдеться про ресурс і його використання. Власне, так і сталося у Франківську.
В історії з фестивалем Porto Franko Gogol Fest Франківськ зміг подолати внутрішні відцентрові сили. Люди культури задля фестивалю змогли об’єднатися. Можливо, вони й далі не готові сідати один з одним за один стіл на каві, бо ж ті у крапочку, а ті в смужечку, і крапочка зі смужечкою ніяк не поєднується. Але виявилося, що вони в одному випадку можуть поєднатися і, більше того, створити щось цілком нове – на території мистецтва, в просторі культури.
Поняття “культура” тут розуміємо в більш широкому контексті, ніж мистецтво. Як спосіб формування середовища, що перетворює як місто, так і людей. Умовно кажучи таке “курка-яйце”: починається процес, і він як зворотній позитивний зв’язок – у фізиці є таке поняття “запустити ефект позитивного зворотного зв’язку” – стає рушієм наступного руху. Ті речі, які ініціюєш, позитивно і мобілізуюче впливають на хід усього процесу, відповідно коли це бачиш, то вкладаєш ще більше сил та емоцій у цей процес, і так іде його розвиток.
У Франківську, як мені здається, якраз і включився такий механізм. І зараз важливо, щоби він не затух. У цьому сенсі Франківськ має більший потенціал, ніж Київ чи Львів. Здавалося би, менше місто, менше ресурсу, але через те, що немає, з одного боку, столичного снобізму, а з другого – регіональної пихатості та зацикленості на експлуатації вчорашнього дня, то є відкритість до перетворень і моделювання дня завтрашнього.
У Франківська мистецького можна прогнозувати такий самий феномен, який колись відбувся з літературою, – звідкись в один момент народився цілий пласт письменників. Індивідуальності, які виросли на доброму ґрунті. Очевидно, це була база внутрішньої гордості, розуміння як своєї самобутності, так і відкритості до світу. Якщо цю світоглядну доктрину поширити на місто, – досить п’ятиста чи тисячі активних, заряджених на перетворення і поступ людей, – то Франківськ однозначно стане “місцем сили”.
Можна трохи розгорнути той фестиваль, що був, додати пластів – щоби був гастрономічний фестиваль на вулицях міста, щоби додати хенд-мейд фестиваль чи щось інше, у чому сильні й цікаві франківці, – і місто отримало би ще й десятки тисяч туристів. Це вже і бізнес, і можливість заробити, і одночасно спосіб реалізуватися в іншій іпостасі художникам і музикантам – спробувати себе як менеджери чи продюсери, розвиватися. Але це потребує зусиль, wake up, – треба домовитися, щоби не штовхатися, а разом створювати, працювати.
Важливо всередині міста, між собою, формувати локальний інтелектуальний контекст. Фестиваль якоюсь мірою як прецедент дав таку можливість, бо створив вільний для мистецтва та ідей простір, сформував доступну для всіх зацікавлених територію. Далі вже самим франківцям належить заповнювати цей простір життям, відповідно – формувати мережу внутрішньої довіри і колабораційних проектів. Зокрема, із Європою. Так навчитеся правильно шукати гроші, отримувати додаткові ресурси і на іншому рівні відповідати за свою роботу. Це мобілізує і дає додаткову мотивацію. І тоді у внутрішньому середовищі міста виокремлюються люди, які зможуть на рівних розмовляти і взаємодіяти зі світом. Без оглядки на “цвинтарі”.
Колабораційні проекти з Європою, як на мене, дуже потрібні Палацу Потоцьких. У влади міста немає жодних ідей, що з ним роботи. Для них він – як валіза без ручки – ні нести, ні кинути. Використати нездатні, а впустити туди когось – бояться звинувачень. І якщо би у франківської громадськості було консолідоване бажання сказати “Давайте це буде наш дім! Наш дім майбутнього Івано-Франківська” і домовитися між собою, делегувати комусь створити концепцію і провадити її втілення – чи у візуальному, чи в театральному напрямку, тут вже є “готові” люди, – то міг би бути прорив. У Палац Потоцьких постійно приїздила би купа різних цікавих людей – це означало би запустити довготривалий двигун для розвитку міста. І якраз Палац Потоцьких міг би бути реальним втіленням “місця сили” реального Франківська. А не “стометрівка”, як оце зараз… Наразі є запит, але немає пропозиції.
Чи буде пропозиція, вкотре скажу, залежить тільки від франківців. Від того, наскільки франківці готові використати те “місце сили”, яке завдяки їм самим на фестивалі Porto Franko зародилося. Залежить від того, наскільки готові взяти на себе цю ношу – так, щоби вона була в радість. Праця в радість – сила, отримана через радість. Бо романтика фестивалю за якийсь час мине, фестивальний післясмак зникне і все повернеться у звичне коло зависання. Тому wake up, Франківськ, wake up.
Comments are closed.