1 грудня Президент присвоїв звання Героя України Дмитрові Коцюбайлу (позивний Да Вінчі). Да Вінчі – доброволець і командир 1-ї штурмової роти ДУК “Правий сектор”. І це перший в історії незалежної України доброволець, якого відзначено такою нагородою.
Герою сьогодні 26 і на фронт він пішов просто з Майдану у 18 років, кинувши навчання в художньому коледжі. За вісім років війни Дмитро був не на фронті приблизно місяці два. Про те, що означає ця нагорода для всього добровольчого руху, чого він боїться і чому ним лякають російських дітей, LB.ua розпитав Дмитра у Києві одразу після нагородження.
– В першу чергу, вітаю тебе з нагородою. Не знаю, чи ти в курсі, але сьогодні (в день нагородження, – LB.ua), якщо забивати в гугл «Дмитро», то перше, що він пропонує – це Коцюбайло, а вже потім – Разумков, Ярош и Вишневецький. Це багато про що говорить. Правда, половина посилань не відкривається, бо це якісь російські ресурси, де тобою лякають громадян сусідньої федерації.
– Дякую, дуже приємно.
– Я знаю, що ти фактично пішов на війну з Майдану. Чому і в який момент ти для себе так вирішив?
– Коли Янукович втік, почалася окупація Криму, почалися якісь рухи на Донбасі. Було ясно, що це відкрита російська агресія проти України, і питання не стояло, йти чи не йти. Організація (Правий сектор, – LB.ua) колегіально на той час прийняла рішення, що ми беремо активну участь у захисті та обороні своєї країни. Звичайно, більшість з нас не мала досвіду бойових дій, в тому числі і я. Але у мене не було ні хвилини роздумів, тому що це було спільне рішення, і ми всі, хто мав бажання, прямо з Майдану поїхали в Десну на навчання.
Це не було важке рішення. Знаєте, в нас був такий колектив, що я готовий був з ними йти хоч в пекло. Це були зовсім різні люди, але вони всі були об’єднані однією метою, це мене заворожувало.
– Багато хлопців поїхало?
– Близько 300 людей приїхало з Майдану в табір. Звичайно, половина відсіялась, тому що одразу почали активне навчання, і травм було багато. До того ж, Майдан – це така махновщина, а в Десні вже все було чітко і по-військовому: дисципліна, режим, відповідальність, шикування, форма. Не всі були до цього готові. Тому з 300 нас лишилося приблизно 180-150, і я серед них. Я дуже хотів потрапити в ту когорту людей, яка відправиться на фронт першими. Перші 30 чоловік. І я потрапив. Після цього ми поїхали ще в один табір, де пройшли вогневу підготовку, і вже після цього ми відправились безпосередньо на війну.
– Ти був в «Пласті»?
Ні, але, знаєте, я не з міста, а з села. Я з дитинства щось робив, щось будував, влаштовував, збирав хлопців, ми робили табори, бази якісь у хащах, ми ходили в походи, в гори. Потім, я завжди цікавився війною.
– Ти відчуваєш, що ти народився вояком?
– Не знаю, я розумію, що просто так нічого не буває. І я відчуваю, що, все одно, спокійно я б не жив, бо я завжди був дуже активним.
– Чому ви не пішли тоді до лав ЗСУ?
– Організація прийняла рішення йти на війну. Тобто, в нас нічого не було. Зброї не було, форми не було, тільки те, що люди принесли. Багато хлопців долучалися, потім відходили. Дуже багато бійців переходило в ”Айдар”, в “Донбас”, в “Азов”, де була зброя. А потім, вже під час активних бойових дій, і волонтери дуже допомагали, і трофейна зброя з’явилася, і так поступово ми підвищили свою боєздатність.
– А зараз волонтери допомагають?
– На 100%. Все стоїть на плечах небайдужих людей, волонтерів, діаспори. Тепер вже сама держава визнала нас учасниками бойових дій і надає нам цей статус.
– Як тобі здається, чому такий довгий шлях ви пройшли до цього визнання?
– Це політичне рішення держави. У нас спочатку ніяких навіть думок не було про статус, про наші права. Нас взагалі ганяли з фронту, погрожували нас позакривати усіх, не хотіли з нами мати справу. Так, було дуже важко, потрібно було доводити, що ми корисні, що ми маємо право тут бути. І ми довели.
Ми постійно просувалися вперед, у нас було багато успіхів, хоча і багато втрат. Ми змогли допомогти багатьом бойовим підрозділам ЗСУ і, головне, ми можемо робити те, що ЗСУ не може. Або може, але не так швидко, як ми, а під час активних бойових дій ефективність дуже часто залежить від швидкості. Ми змогли довести, що ми не якісь там банди, як дехто намагався нас представити, ми громадяни своєї країни, які б’ються за неї вже вісім років.
Більше читайте за посиланням.
