Цей народ не здолати!

Народна творчість. Майданні історії з життя у соцмережахМарічка Падалко, журналіст ТСН:Забираю дитину зі школи (перший клас, центр), не ходили десять днів через хворобу. Бачу, малий спітнілий, сильно. Питаю:– Мишко, а що, у школі так спекотно?– Ні, мамочко, це ми в «беркутів» щойно грали.

– Як це?

– Ну, «беркути» мусять наз­доганяти «людей» і «вдарити» (а в грі це означає торкнутися ручкою) 20 (!) разів. Хто отримає 20 «ударів», сам стає «беркутом», а «беркут» натомість стає «людиною».

І сміх, і гріх. Колись давно грали у «німців»… Сумно.

Денис П’ятигорець, політолог, Запоріжжя:

Живий анекдот. Зупинив мене даішник. Вгодований рожевощокий майор із засніженими вусами й теплою посмішкою на все кругле лице. Коротше – вилитий персонаж українських анекдотів про кума. Майор представився і попросив мене збити сніг з номерів, а то вони заліплені. Я сніг збиваю і питаю у нього: «А от скажіть, що в міліції говорять про події на майдані?».

– Що в міліції – не знаю. Ми, ДПС – довольні».

– А чим ви довольні – що люди вийшли на мітинг, чи що їх «Беркут» намагався розігнати?

– Та ні, це політика – ми туди не ліземо. Ми довольні, що раніше всі не любили даішників, а тепер ми вроді нічого, а всі не люблять «беркутів».

Олена Чепур, вчитель, Київ:

Картинка сьогодення. Щойно у шкільній їдальні вчителька української зі сміхом розповідає: «П’ятий клас, тема «Прислів’я та приказки, загадки». «Не їсть, не п’є, а стоїть і б’є. Діти! Хто здогадався, що це?» Діти хором: «Беркут!». «Годинник» – навіть на думку нікому не спало.

Богдан Парфенюк, журналіст, Київ:

У метро. Сидить і читає книгу молодий хлопчина, тепло вдягнений з синьо-жовтою стрічкою. Навпроти – мужчина років 50, явно додому, з пакетом куплених продуктів. Подивився на хлопця із книжкою, потім спитав: «На Майдан?». Той кивнув. Чоловік підійшов, віддав усі харчі, потім витягнув із кишені ще 50 грн., теж віддав, хоча хлопчина й віднікувався. Потиснув руку і вийшов.

Алекс Шаров, менеджер, Київ.

Після 11 грудня:

Такої цивілізованої штовханини я ще не бачив: коли переставали давити на прохання «Беркута», аби підняти бійця, який упав, коли робили коридор, аби випустити відрізаних солдатів і по верху передавали їхні щити. Коли міліціонер підказує дихати через рукавицю, коли висиш на їхніх щитах і просиш трохи зміститися, аби не так давило. І це прохання виконується.

А з іншого боку – усвідомлення повної абсурдності ситуації – ­зіткнення, яке не потрібно ні нам, ні їм. А все по приказу кількох людей.

Тарас Сенченко, менеджер, Київ:

Моя хата з краю?

Мій друг і партнер заїхав на пилораму у Києві. Його зустріли декілька чоловіків, припорошених снігом.

Він їм каже: Продайте дрова.

Вони: 15 грн. за мішок.

Він дає гроші, а вони питають: А куди тобі? На майдан?

– Так.

– Грошей не треба, бери скільки влізе.

Цей народ не здолати!

Аркадій Бабченко, уривок зі статті у журналі «Сноб» (Москва, Росія):

Майдан – це Січ. Та сама Запорізька Січ, про яку ми всі читали у Гоголя.

Той самий напівпохідний-напіввоєнний-напівцивільний спосіб життя, який і асоціюється у кожного з козаками.

Майдан – це територія волі. Не свободи і не вольниці, а саме волі – це слово найкраще характеризує те, що відбувається.

І барикади, якими протестувальники обгородили свою площу, захищають не цей конкретний шматок землі, а саме саму їхню волю, їхнє право жити так, як вони хочуть самі, а не так, як їм нав’язує влада. Та й влади тут як такої нема.

Майдан – це співтовариство вільних людей, які не признають над собою ніякої влади, крім тої, яку вони готові призначити над собою самі. «Нема влади вищої від Майдану».

Три лідери опозиції – Кличко, Тягнибок і Яценюк – не є тут командирами. Вони не можуть змусити Майдан зробити те, чого він не хоче, і не можуть змусити його відмовитися від того, що він уже намірився зробити. І навіть на минулий круглий стіл з президентом Януковичем лідери запитували у Майдану мандат.

І Майдан їм цей мандат видав. Саме Майдан дозволив їм піти і переговорити з противником від імені людей, зробив їх ретранс­ляторами своєї волі, а не навпаки. Ніякої змови з владою тут не може бути у принципі. Її просто не приймуть.

Майдан – взагалі сам по собі. Це окремий організм, окремий інститут суспільства, який вміє самоорганізовуватися і саморегулюватися. Пряма демократія.

Народне віче, гурт зі скрипками і щось схоже на курінь у міськ­раді, який ці люди охороняють. І на вході в який примушують усіх знімати шапки – з поваги до товариства, яке тут зібралося.