В Івано-Франківську ченці приймають сім’ї, які евакуювалися з-під обстрілів.
Більшість сімей, яких тут прихистили, згодом вирушили до Європи, а от харків’яни їхати з України, навіть тимчасово, відмовляються, йдеться в сюжеті ТСН.
«У нас були хороші ігри – це кричалки. Коли починало бахкати, ми кричали, співали пісні, щоб не чути було», – розповідають переселенці.
Зубенки робили усе, аби 10 їхніх дітей якнайдовше не усвідомлювали, що таке війна. Від їхнього села на Харківщині до кордону з Росією – менше 30 км, тож ворог гатив по них від першого дня повномасштабного вторгнення. З підвалу майже не виходили – там ні світла, ні газу, а надворі 18-градусний мороз.
«Ми засікали час, ми не спали, і зі старшими сиділи, і кожні 5 хвилин був вистріл. І так ночами постійно було. Вони розуміли все. Вони знали, як пушки, вони знали, які танки. Вони все знали, навіть 3-річна дитина», – каже мама дітей.
Діти Зубенків – це один усиновлений, 9 – прийомні. Оксана каже, у малих було усе – гуртки, співи, танці, добре вчилися і точно знали, що робитимуть завтра.
«Рускій мір» усе зламав. На евакуацію Зубенки довго наважувалися, але ставало дедалі страшніше.
Як зібралися – нині мати не пам’ятає. «10 дітей зібрати дуже складно. Вони ж між собою ще бігають. Старші нам допомогли, кажуть: ви з документами, ми з речами. Те, що треба було для молодших, вони зібрали все, навіть ліки. Навіть те, щоб не захитувало дітей, у нас навіть ці були ліки», – розповідає жінка.
Тікали в нікуди, оговталися на вокзалі в Івано-Франківську і зрозуміли: такій великій сім’ї знайти прихисток у перенасиченому переселенцями місті – величезна проблема. Допомогли ченці – монастир став прихистком саме для багатодітних сімей та реабілітаційних центрів, а також переселенців із тваринами, яких неохоче поселяли містяни. Від лютого тут встигли пожити понад три сотні людей. Ченці переобладнали свій реколекційний центр – світською мовою готель. А парафіяни позносили усе: від постільного до зубних щіток.
