Борис Гудзяк написав колонку про Любомира Гузара для порталу Збруч.
Вже 40 днів без Патріарха. Мабуть, багато хто з нас відчуває пустку. Похоронні відправи глибоко зворушили учасників і тих сотень тисяч, які за ними слідкували по інтернету і телебаченню. Поки вони тривали, Блаженніший Любомир нaче був з нами, навпаки, ще навіть більше був у словах і спогадах, а тепер ми гостро відчуваємо його відсутність. Я її відчуваю.
В моєму житті Любомир Гузар був присутнім більш ніж 50 років. Тобто завжди був. Він був душпастирем на Союзівці, куди я малим з батьками їздив улітку відпочивати, в семінарії при УКУ в Римі він був нашим духівником і моїм сповідником, а потім в Україні я удостоївся бути в колі його співпрацівників і радників протягом 20 років.
Однак це гостре відчуття його відходу дозволяє нам глибше зосередитися над його спадщиною.
Що нам залишив і, залишивши, заповів Блаженніший Любомир?
Перед Господом і перед всіма нами покійний Патріарх має немалі заслуги.
Я б хотів підкреслити його велику роль у об’єднанні єпископів нашого колись доволі розсвареного і поділеного Синоду, об’єднанні монаших чинів, які за час його патріаршества провели декілька соборів, які долали традиційні суперництва між ними. Єднав він покоління: будучи представником найстаршого, ефективно промовляв до молоді. Він прожив більшу частину свого життя у ХХ столітті, але вмів знаходити слова для людей XXI. Ті хіпстери і представники покоління Х, які традиційно відходять від Церкви у всіх куточках світу, зі задоволенням і зачудуванням його слухали, робили селфі і ставили лайки у соцмережах. Багато з них завдали собі труду, щоб особисто, зі сльовами на очах, з ним попрощатися у Львові чи в Києві. Нам ще всім треба буде довго розгадувати його рецепт об’єднання різних людей і середовищ.
Він словом і невидимою любов’ю об’єднував своїх слухачів та читачів, число яких постійно зростало.
Блаженніший Любомир молився і працював для об’єднання християнських Церков і для порозуміння між конфесіями. Він був співтворцем Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та невтомним проповідником єдності Церков Київської традиції. У нашому суспільному і політичному просторі його душпастирське слово звучало постійно, надихаючи та орієнтуючи людей доброї волі. Тих, хто мав вуха і хотів слухати.
Те, що він об’єднував українців, промовляв до їхніх сердець і душ, отримало недвозначне підтвердження у днях похорону – у Львові та Києві під час нічних чувань, у безпрецедентно теплих спогадах у ЗМІ та соціальних мережах українці засвідчили свою любов і повагу до того, кого вони вважали найбільшим моральним авторитетом нашої країни.
Відхід Патріарха Любомира відбувся між Вознесінням і П’ятдесятницею, коли Церква чекає Зіслання Святого Духа. Христос, відходячи у славі, запевняє, що порожнеча, яка залишається після його вознесіння, заповниться Утішителем, Духом істини.
У цьому символізмі є велика правда про відхід Патріарха.
Якщо ми почули його слово, ми не повинні знеохочуватися і сумувати, він без нарікань терпів недуги, а останніх кілька років – сліпоту, зробив усе, що міг, і те, що ми могли від нього чекати.
Неправильно жити ілюзорними надіями – от, якби він ще прожив кілька років, бо тепер критичний час і ми без такого морального авторитета багато тратимо. Це правда. Через те, що ми багато від нього отримали, ми багато втратили. Однак це не привід опускати руки, а навпаки – замислитися, як ми тепер без нашого Патріарха? Як ми приймаємо в час П’ятдесятниці натхнення Святого Духа?
Упокій Блаженнішого Любомира i той час літургічного року, який є в нашій духовній пам’яті, кличуть нас до того, щоб ми стали більшими, духовно глибшими, правдивішими і відповідальнішими. Щоб ми були кращими людьми.
Бажанням Патріарха булo бути людиною. Для Блаженнішого Любомира означало бути, як Христос, про якого Пилат сказав “Ecce homo”. Він молився, предстояв перед Його образом, образом Правдивого Чоловіка.
Патріарх був людиною.
Але він не міг i не може бути людиною за нас. До цієї христоподібної людяності і правдивості ми всі покликані. Якщо ми хочемо бути вірними заповітові Блаженнішого Любомира, який є нічим іншим, як сучасною інтерпретацією заповіту Христа, то цю прогалину і порожнечу з Божою допомогою заповнимо ми. Кожен з нас. Любімо мир, і в ньому перебуваймо.
З Богом. Ти, я, ми усі разом.
