У громадському ресторані «Urban Space 100» стартував проект «Відкритий мистецький лекторій». Це зустрічі з креативними людьми для обговорень, обміну ідеями та спільних творчих проектів. Це ще одна з ініціатив, яка впроваджується середовищем «Тепле місто». Першим гостем мистецького лекторію став медіа-художник Сергій Петлюк.
Досьє: Сергій Петлюк народився в Івано-Франківську, живе та працює у Львові. Стипендіат Gaude Polonia, номінант премії Pinchuk Art Prize 2011. Працює в жанрі медіа-мистецтва. Персональні проекти: «Stand by», «Empty city», «Дихання», «Сни про Європу», «Dies Irae», «Самотність», «Розпродаж», «Проста демократія», «Exchange», «Заповнення». Ці роботи торкаються тем людського існування, комунікації між людьми та впливу сучасних медіа.
– Сергію, що це за жанр такий – медіа-мистецтво?
– Дуже поширена річ на Заході, вже є і в нас. Це мистецтво, пов’язане із будь-яким медіа – відеокамерою, камерою мобільного, комп’ютером з інтернетом, з фейсбуком чи якісь інші речі.
Я працюю у цьому жанрі з 2007 року. У Львові зробив першу відео-інсталяцію «Клонуй мене ніжно». То були вирізані з фанери фігурки маленьких людей, на яких дуже швидко проектувалися різні колажі частин людей – їх я повирізав із гламурних журналів.
Взагалі медіа-мистецтво відрізняється від статичного тим, що там є рухлива картинка. І хочеш ти цього чи ні – вона притягує погляд.
– Які теми, проблеми піднімаєш у своїх роботах?
– Усі мої роботи соціокритичні. Пробую показати проблеми, які є в нашому соціумі – звісно, якось метафорично.
– Наприклад, у «Самотності» яка проблематика?
– Це проект про роль масмедіа в суспільстві. Про людину, котра, якщо взяти грубо, сидить і весь час дивиться телевізор. Глядач галереї мав можливість поспостерігати за цією нерухомою, зазомбованою миганням екрану людиною.
Враховуючи нинішню інформаційну війну між Україною та Росією, Росією і світом, ця робота має новий сенс. Можливо, якби не інформаційна війна, не було би війни реальної. Чи люди робили б те, що зробили і зараз роблять? Думаю, ні.
– Ми зачепили війну. Кожен має робити те, що вміє. Наскільки важлива зараз робота художника?
– Як і будь-коли. Художники мусять творити в цей час. Якщо це люди, які це все через себе проганяють і висвітлюють самокритично. Художник – це такий собі медіум, який може показати проблему зовсім з іншої точки зору, ніж бачать інші.
– Твоя робота «Кросворд» 2008 року увійшла в десятку найнезвичніших об’єктів Європи. Вона ще живе?
– Живе, як величезний розпис. Інтерактивно, на жаль, уже не працює, бо то треба було доглядати.
Ідея була в тому, аби якось змінити район Львова, де купа старих і нових багатоповерхівок. Був фасад, який дозволили розмалювати і я створив гігантський кросворд. Запитання можна було прочитати в буклетах чи газетах, які довший час друкувалися, а відповіді звірити вночі, бо були намальовані спеціальною фарбою, яка світилася. Навіть вийшла книга австралійського автора про історію кросворду. І там є про мій. Приємно, що люди говорять: «Давай зустрінемося біля «Кросворду».
– Тобі довелося жити й працювати у Польщі, США. Яке там ставлення до сучасного мистецтва? Можна порівняти з Україною?
– У нас, на жаль, досі сучасне мистецтво – це мистецтво для мистецтва, або для якогось дуже вузького, так би мовити, елітарного прошарку суспільства. Всі інші його не розуміють. І це найменше зло, коли не розуміють.
Проблема в тому, що сучасне мистецтво в нас замкнуте в якихось своїх просторах, закрите для громадськості, на відміну від Заходу. У нас його майже нема у медійному просторі, про нього просто не знають. А коли пересічна людина випадково потрапляє на виставку, то не розуміє, що воно таке. Дуже часто єдина фраза: «Тю, та я так сам можу, лівою рукою».
– Цікаво, як ти реагуєш на такі слова?
– По-різному. Залежить, яка людина сказала. Дивлюся, чи можна з нею вести діалог, чи це гиблий номер. Часто вже після десятихвилинного курсу з сучасного мистецтва, людина стає більш адекватною, менш агресивною. Просто люди не підготовлені. А ще в нас є такий пострадянський синдром – з агресією ставитися до всього нового та незрозумілого.
– Але у Львові, здається, із тим краща ситуація?
– Насправді, для майже мільйонного міста мати дві галереї сучасного мистецтва, одна з яких андеграундна – досить смішно. Коли поїхати в той же Краків, за якихось 500 км, який переповнений музеями і галереями.
– Яким був твій досвід роботи у США?
– Мав великий культурний шок. Я був на резиденції в невеличкому містечку Дейтоні, штат Огайо. Там інше поняття публічного простору, порівняно з європейськими містами. Там мало хто гуляє в парках, на площах. У суботу чи неділю можна з півгодини йти містом і нікого не зустріти. Всі сідають в машини та їдуть за місто у величезні торгові центри. Тусуються там, а місто порожнє – з його прекрасними парками, дитячими майданчиками, велодоріжками, терасами. Я це пробував дослідити і зробив дві відеоінсталяції. Перша – дослідження простору, а друга – дослідження комунікації людей: як вони знаходять між собою точки дотику, якщо весь час пересуваються на машинах? Показував їх у центрі міста. Звісно, після перегляду люди пішки ходити не стали, але їм сподобалось.
– У рамках «Теплого міста» у Франківську також планують робити арт-резиденції, запрошувати митців, які мають залишити тут якийсь свій твір, своє уявлення про місто. Що хотів би зробити для Франківська?
– Якось не замислювався над цим. Певно те, що зараз роблю. Найбільша проблема міста – його візуальний бруд. Місто-базар, перетворення ще не до кінця розваленої старої частини міста на якийсь жахливий каламбур усього, що можна собі уявити. Це проблема багатьох міст.
І не проблема Франківська в тому, що власник якоїсь крамниці вирішив забабахати на фасаді старого будинку якусь дебільну вивіску і ніхто в міськраді йому цього не заборонив. Це проблема цілої системи культури, стосунків, недозрілого громадянського суспільства. Від цього потерпає місто та його наступне покоління. Місто, його краса чи не краса – нас виховує. Якби зробити місто чистим візуально, думаю, і люди почали б змінюватися.
