Я думала, з писанням покінчено. Які писання, якщо зранку 24 лютого в голові були лише матюки та прокльони? Про що писати? Про те, як я їх ненавиджу?! Але всі відчувають те саме, тож нічого нового не скажу, пише Лариса Мончак у Репортері.
Я думала, літстудію «Перлина» треба закрити. Знову зберемося лише після Перемоги, коли можна буде видихнути, витерти піт і кров з чола і аж тоді покласти перед собою чистий аркуш паперу.
Думала, якщо лише згадаю про «Перлину», мене засміють. Бо писати вірші під завивання сирени – ну камон, ти справді в це віриш?
А потім… Спочатку несміливо постукали деякі учасники. Куди ти пропала? Призначай зустріч, ми хочемо побачитися. Тоді я зібралася з силами і кинула клич. Без особливої, проте, надії. «Якщо прийдуть двоє-троє, то вже добре». Але прийшли всі, хто був у місті.
Виявляється, «Перлина» потрібна в цей час як ніколи.
Бо війна (хто б міг подумати) – це не відміна попереднього життя, це стимул робити свою роботу ще краще, в сто разів краще, лупашити що є сили на своєму місці! І ще людям вкрай необхідно знати: поряд є хтось, хто думає так само, відчуває так само і будь-якої миті готовий підтримати. Та просто покласти руку на плече і тихо сказати: «Прорвемося».
Тоді, в перші місяці війни, я усвідомила дуже важливу для себе річ: ми створили – Колектив. Не просто гурток випадкових людей, які збираються раз на тиждень і щось там собі пишуть. Ні. Це колектив, причому дуже продуктивний і кайфовий, середовище без заздрощів і конкуренції, синергія, що дозволяє піднятися на новий рівень розвитку і створити те, на що ніхто з нас не був здатний наодинці.
Тому кожен вечір вівторка у мене зайнятий. Без винятків. Я йду проводити зустрічі літературної студії «Перлина» і це для мене святе. Проводити зустрічі – означає не лише давати творчі завдання й доносити якісь нові знання півтора десятку дуже різних людей. Це співпереживати, разом реготати і плакати, це творити атмосферу бережності одне до одного, вловлювати невидимі павутинки симпатії і перетворювати їх на міцні канати дружби.
За цей рік ми багато зробили: написали чимало віршів і прозових творів, залучили нових студійців, надрукували блокноти з авторськими сенканами, провели кілька зустрічей з відомими літераторами.
Але головне – започаткували альманах літстудії і видали його перший номер під назвою «Впевнено». Це справді важливий крок (і, безперечно, ми робимо його впевнено!), бо альманах – це як ґрунт, в який засіяні зернятка. Проростуть вони в літературі чи ні – залежить від самих зернят, від зусиль, яких вони докладуть у подальшому. Головне, що є ґрунт, тобто можливість заявити про себе, встановити контакт із читачем, зрозуміти, куди рухатись далі.
Чи на часі ця наша праця? Безперечно.
Відкладати зараз нічого не можна. У ворога дві мети – окупувати українську територію і знищити українську культуру. За кожен клаптик землі б’ються наші воїни. Боронити ж культуру – місія тих, хто в тилу.
І я хочу, щоб росія не мала жодного шансу на обох фронтах. Окрім того, мусимо усвідомити, що українська культура – це не лише те, що дісталося нам у спадок. Культура твориться зараз і творитиметься в майбутньому. Найкоротша зупинка сьогодні означатиме прогалину в майбутньому. Тому ми розвиваємося, пишемо, читаємо, рефлексуємо, шукаємо нові сенси – підтримуємо і продукуємо український культурний пласт.
Попереду багато планів і багато роботи. Я розумію, що рік буде непростим. Але я вже точно не матиму жодного бажання скласти крила. Бо знаю, що роблю потрібну й важливу справу. Літературна студія «Перлина» лише набирає обертів і робить це динамічно і впевнено. А як інакше перемагають?
Авторка: Лариса Мончак, керівниця літстудії «Перлина»
