Культура

«Керувати — як грати роль» – Ростислав Держипільський про роботу в державному театрі, Porto Franko і Палац Потоцьких

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Цього тижня з оновленими акторським складом, брендом та оркестром франківський облмуздрамтеатр розпочинає новий сезон. Не лише про нововведення, а й про буденну роботу театру, про Porto Franko і долю Палацу Потоцьких — у розмові з директором і режисером Ростиславом Держипільським.

— Ростиславе, з останніх подій — ви увійшли до сотні людей культури за версією відомого в Україні журналу «Новое время». Як відчуття? Це до чогось зобов’язує?

— Мене не питали, коли рейтингували. Не скажу, що зовсім неочікувано, але я нічого особливого для цього не робив. Вдячний експертам за оцінку, але не сприймаю це як свою заслугу. Це перемога усього театру, всього колективу. Без них я нічого не вартий.

Звісно, звання це приємно, це тішить амбіції. Але ставлюся до них як до дивідендів, які використовую для відстоювання інтересів нашого театру, українського театру і культури. Це дає важелі впливу на інших людей, владу чи бізнесменів для розвитку театру.

— Про розвиток. Не секрет, що франківський театр нині є одним з найпотужніших в Україні. Що далі?

— Рухаємося на Європу. Ціль амбітна і серйозна — стати відомим у Європі театром. Для цього плануємо вже цього року атаки за кордон. А також починаємо запрошувати режисерів з-за кордону до нас. Думаю, будуть і інші сфери – запрошуватимемо сценографів, балетмейстрів, акторів. Розробляємо стратегію: є плани не лише на цьогорічний сезон, але й на наступний. Якщо не рухатися вперед, то починаєш деградувати. Треба постійно розвиватися і ставити виклики, в першу чергу собі. Треба себе ламати, змінювати, дивитися під іншим кутом. Коли починаєш це робити, то бачиш, скільки ще всього не знаєш. Водночас у цьому процесі важливо не зраджувати самому собі.

— Чим може бути цікавим франківський театр європейському глядачу?

— Наш театр має неповторну ауру. Наше місто, яке знаходиться між двома Бистрицями, між двома водами, має магічну енергетичну атмосферу. В ній творяться несподівані речі. Ця міжводна структура, яка ще є і глибинно національною, і сучасною, може бути для Європи дуже цікавою. Ми намагаємось давати нашу емоційність, українськість, поєднувати їх з західною формою.

Постійно задумувався, що ж то за європейський театр, в який усі так прагнуть. Але з часом зрозумів, що ми в жодному разі не маємо їх мавпувати. Переймати досвід – так. Розуміти що в тренді, не бути старомодними. Але це не означає, їхати туди дивитись і повторювати, клонувати тут. Ми маємо бути цікаві для світу своєю ідентичністю.

— Орієнтуючись на Європу, не боїтесь втратити франківського глядача, стати не зрозумілими?

— Не скажу, що є страх. Я б назвав це пересторогою. Але з часу, як я очолив театр, ми почали поступово робити ін’єкції сучасного театру в життя міста. Росли ми, ріс і наш глядач. Той театр, що нині маємо, це спільна заслуга. Глядач є дуже розумним, обізнаним. І те, як пройшли фестивалі Porto Franko, це підтверджує.

 

— Зараз в Україні бум альтернативного театру. Новоутворені формації і трупи дуже сміливі, а часом навіть провокативні. Ви також не відстаєте — «Гамлет» в підвалі тому доказ.  На які ще експерименти готові?

— Якщо говорити особисто про себе, то я би втілював найшаленіші ідеї. Мені це цікаво. Але я не забуваю, що є директором державного театру. Розумію, що не можу робити лише те, що мені хочеться. Хоч я не знаю в Україні ще такого державного театру, який би йшов на такі сміливі кроки, як ми.

Ідей багато. Але я дуже обережний з їх озвучуванням, бо їх відверто крадуть. Буде багато цікавих пропозицій для глядача.

— Розкажіть про ці рамки державного театру. Як це відчуваєте на собі? Це зовнішні впливи чи самообмеження?

— Дякувати Богу, нас ніхто не цензурує. Після Революції Гідності дихати стало легше. Є повітря свободи, в тому числі і в мистецтві.

Це скоріш моє ставлення. Намагаюся підходити тверезо до ситуації, яка є. Також є специфіка регіону. От є речі, які в Києві проходять на ура, а в нас – ні. Ми — регіон, де є духовність. Інколи це переходить у псевдодуховність, якої я не люблю. Але схильний думати, що тут все-таки вона здорова. І це нормально. Я не люблю матюків на сцені просто так чи дикої непристойності, пошлості, «чорнухи».

— Але й вам закидають прихильність до таких тем..

— Вважаю, що такі речі, як, наприклад, матюки чи оголення, можуть бути, коли ситуація показує, як це жахливо. Я намагаюся наш театр від цього оберігати. Втім, розумію, що не маю права бути суддею і ханжею. У житті маємо багато різного, а тут такі святі та божі?

Мені 42 роки, я розумію, що молодь мислить по-іншому, що мають бути в театрі сучасні речі. Але для мене це питання відкрите. Поки намагаюся вимірювати все моральними духовними принципами. Для мене це не порожні слова. Я дуже хочу аби продукт, який виникає в нашому театрі, служив на славу Бога.

— Починається новий сезон. У вас за літо відбулося багато змін: нові актори, сценограф, оркестр. З чим це пов’язано і що очікуєте в результаті?

— Рік як вступила в дію реформа – працюємо за контрактною системою. Сприймається вона неоднозначно, але думаю, в нашому театрі має позитивні результати.

Відбулося заміщення вакантних посад. Не продовжили контракти з артистами балету. Це практика багатьох театрів. Український театр, яким він був за радянської влади, вже не витримує жодної критики. Балет у театрі є атавізмом. Актор в сучасному театрі має танцювати, співати, досконало володіти тілом. Актор має бути всім на сцені. Ставки балетні перевели на акторські і це дало змогу набрати молодь. Це ще один театр! Яка це енергія! Ми самі до кінця не розуміємо, у що це виллється. Окрім того, оновлений оркестр. Покладаю на них великі надії. Є новий головний художник – Олеся Головач – киянка, яка сьогодні є в Україні однією з найперспективніших молодих театральних сценографів. Це дуже відповідально надихати і скеровувати цю всю команду.

 

— Очолюєте театр ось уже 10 років. Чи не було думок залишити адміністративну роботу та піти у вільне плавання режисером?

— Чесно, не було. Я людина азартна, навіть авантюрна. Звісно, коли колеги бачать, що я після завалу з адміністративною роботою приходжу в репетиційний зал і починаю репетицію, то кажуть мені, що мене там не впізнати, так, наче на світ народжуюсь, коли берусь за своє.

Але в мені є полярність, яка дозволяє поєднувати ці речі. Я розумію, що, якби не був керівником вимушено, то не зробив би багато чого у творчому процесі. Не мав би можливості запросити крутих режисерів, акторів, вибирати постановки. Жертва, яку мушу віддавати як директор-господарник, здобуває дивіденди у творчому крилі. Хоча інколи отримую задоволення і від того, що керівник. Пішов — одне зробив, друге вирішив. Я сприймаю це як класно виконувати роль.

— Тобто граєте роль керівника?

— Так. Це простіше. Я простий чоловік, але інколи добре пограти керівника. Чітко все поставити на свої місця, правильно розставити акценти.

— Ви рідко говорите про проблеми театру. Все виглядає дуже легко. Але сумніваюсь, що проблем немає. Пожалійтесь, що болить зараз у театрі?

— Я вдячний за те, що в театрі триває ремонт. Але, на жаль, не можемо завершити роботи із залою. Освітлення, озвучення, механізми сцени у нас ще з вісімдесятих. Маю надію, що оснащення театру продовжиться. Щось робимо самотужки, щось допомагає обладміністрація і облрада. А ще відсотки академічності. Але то загальнонаціональна проблема. Будемо думати, як її вирішувати на законодавчому рівні.

 

— Позаду вже два фестивалі Porto Franko. Поділіться висновками, вони ж є?

— Попри всі невеликі негаразди, які неминучі, коли щось створюється, це унікальний досвід для міста і для мене. Мене питали, для чого це мені. Я часто йду на інтуїцію, бо відчуваю, що це потрібно. В результаті це приносить користь і театру, і мені, і місту.

Фестиваль – вакцина якісного сучасного мистецтва. Під час нього повітря в місті було наповнене творчістю, мистецтвом, енергією і любов’ю, бо любов і є творчість. Будемо мати гріх, якщо не продовжимо цю практику і не зробимо фестиваль наступного року. Гогольфест заявив, що цього року проходив востаннє, тому вважаю, що нам треба перебрати на себе лідерство фестивального руху в Україні і зробити Porto Franko головною мистецькою подією країни. Хоч організація забирає багато сил.

— Фестиваль це не лише творчість, а й гроші. Було багато думок щодо фінансування події цього року. Наскільки виправданим було рішення брати гроші у політиків?

— Ми не ходили й не просили. Маю віддати вдячність Анатолію Матвієнку та фонду «Україна інкогніто», а також Олександру Шевченко й фонду «Новий Івано-Франківськ», які самі запропонували нам допомогу.

Я, чесно кажучи, вважаю, що це унікальна ситуація в країні загалом. Значить, ці люди розуміють по-іншому і бачать по-іншому. Розуміють, що не може бути лише бізнес, економічні кроки. Хоча без цього нікуди. А власне культура і духовність розширюють і змінюють нашу свідомість.

— Ви ж розумієте, якщо фестиваль стане щорічним, то потребуватиме постійного фінансування, а в українських політиків гроші часом закінчуються…

— Закінчаться, то закінчаться. Я самодостатня людина, в мене багато планів і роботи. Я закоханий у свій театр. Роман Григорів — геніальний композитор. В нього багато гастролей, купа замовлень. Часом він мене питає, для чого нам це все, мовляв, я маю вистави ставити, а він писати музику, а не думати, де дістати контейнер. Я відповідаю: так, але якби ми цим не займалися, то ми б, напевно, не познайомилися, не створили «Гамлета». Люблю фразу – все велике в світі відбувається тоді, коли людина робить більше, ніж повинна.

Якщо має бути, то воно буде. Все в Божих руках.

 

— Porto Franko повернув на мапу сучасного Франківська Палац Потоцьких. Зараз, за словами міського голови, тривають перемовини про передачу комплексу громаді міста. При цьому мер категорично проти втручання громадських організацій.

— Це дуже болюче для мене питання. Коли включався в цю тему, то було важливим, аби цю сакральну, навіть магічну для міста територію не спопсили. Щоб там не з’явилися готелі, нові будинки, не зруйнували старі будівлі. Усі кроки, які я робив — створення фонду, мистецькі акції — були спрямовані на те, щоб підсвітити цю територію, показати її, але разом з тим, щоб її не вкрали. Ми були готові брати на себе відповідальність і братися за створення потужного сучасного арт-центру європейського рівня.

Ми не маємо ніякого права власності на той простір. Дійсно, це право громади, право міста, його мешканців. Але хотілося створити там елітну ситуацію. Треба провести археологічні дослідження. Були пророблені плани, стратегії, як привести це місце до життя. Як комплекс будуть передавати місту та як буде реагувати влада — побачимо. Але ми не дамо, щоб там побудували будь-що, створили щось примітивне, попсове, що буде відображати інтереси вузької групи зацікавлених людей. Будемо бити на сполох.

Write A Comment