Гуцульський світ Вінценза

Минулого тижня в культурно-мистецькому центрі «Є» відбулася презентація першого тому тетралогії (чотирикнижжя) Станіслава Вінценза «На високій полонині». Одна з небагатьох найзначніших книжок про Гуцульщину вийшла у видавництві «Лілея НВ» за підтримки Посольства Польщі в Україні й Польського інституту в Києві з ініціативи радника з питань науки та культури Польського Посольства пані Олі Гнатюк. Переклад здійснив Тарас Прохасько.

Ця книжка подарувала мені багато неймовірних відчуттів і щемко нагадала втрачене дитяче уявлення про світ. Центр світу був тоді у Верховині, Косів видавався неймовірною далеччю. За буковинською Путилою шумів океан, з-під обірваного краю Землі можна було побачити хвіст одного з китів, на яких вона трималася. Хвіст другого іноді вигулькував десь біля Ворохти, а третього – за Коломиєю. Сам Господь уявлявся одягнутим у крисаню й сардак, а на ногах мав постоли. Ісус народився не у Вифлеємі й навіть не в Дуклі, а десь у Довгополі. Ной був лісорубом – він ніколи не звів би ковчега, якби не знав дараби…

Найбільший гуцул серед поляків

Здається, деякі постулати гуцульського уявлення про світ досі не покинули мене. Впевнена, що не покинули вони й автора цієї книжки, найбільшого гуцула серед поляків і поляка серед гуцулів – Станіслава Вінценза. Є кілька речей, що роблять цю працю феноменальною. Одна з них у тому, що гуцульську правду про світ автор оповідає з повагою, ні на мить не піддаючи її сумніву. Навіть там, де він – людина з ґрунтовною освітою, знавець біології та психології, вчений-філософ, який володів давньогрецькою, латиною та ще щонайменше десятьма іншими мовами, – міг би засумніватися й поділитися сумнівом.

Як трапилося, що польський шляхтич опинився на Гуцульщині? Його батько Фелікс Вінценз займався видобутком нафти і мешкав у Слободі Рунгурській біля Коломиї. Мати, представниця старовинного польського роду, народилась у Криворівні, де жили її батьки, в яких згодом і ріс її син Станіслав. Вінценз побачив світ у 1888 році, його нянею була гуцулка, тому з дитинства гуцульський діалект став хлопцеві ближчим, ніж рідна мова. Світ він осмислив по-гуцульськи, а пізніше, пишучи свою книжку, мусив перекладати той світ на польську.

Як людину, чия молодість припала на початок ХХ століття, Станіслава Вінценза не оминули катаклізми доби. Після навчання у Віденському університеті він став солдатом Першої світової, згодом воював у армії Пілсудського. У 1920-х працював у варшавській газеті, писав з філософії релігії. У 1930 році почав працювати над книжкою «На високій полонині», перша частина якої вийшла у 1936-му. Через три роки мав необережність повернутися в Галичину й не уник арешту НКВС. Але він був удома, у рідних горах, де достеменно знав кожен ґрунь, кожну стежинку, і це знання його врятувало. Таємними стежками письменник перетнув кордон та опинився в Угорщині. Під час війни мешкав там, а згодом у Лозанні, де й помер у 1971 році. Протягом усього життя за кордоном Вінценз писав свою тетралогію про гуцулів.

Зблизька – на відстані

Праця Станіслава Вінценза – феномен, що виник завдяки одночасній дії кількох законів фізики. Зокрема, того, який для цілісного й чіткого бачення предмету вимагає оптимальної відстані. Не виходячи за поріг своєї оселі, людина не має шансів по-справжньому цю оселю побачити. Її бачення буде фраґментарним.

Вінценз мав необхідну відстань – виростаючи в Карпатах, він направду був їх дитям, яке все ж народилось у сім’ї польських шляхтичів. Саме це віддалення від своєї карпатської оселі та ґрунтовна освіта зіграли ключову роль, а також запустили в дію ще один закон. А саме – закон, який описує те, в який спосіб заломлюється світло на межі двох середовищ. Згідно з ним, світло особистості польського філософа й письменника заломилося так, що обидва світи, яким він належав, об’єдналися та опинилися в одній площині.

Цією площиною стала книжка. Її феноменальність в тім, що вона дуже багато розповіла гуцулам про них самих, показавши їм власну оселю з оптимальної відстані. Книга ввела Гуцульщину в контекст світової культури. Її звучання можна порівняти зі звучанням пристрасного, але в жодному разі не улесливого гімну. Однак, ця праця ніколи б не з’явилась, якби оптикою, через яку Вінценз побачив Гуцульщину, не стала любов. Саме любов та її близькі родичі – увага, повага, визнання, розуміння, вболівання, співчуття – були рушієм і дорого­вказом. Любов робить цю книжку унікальною.

Деякі її оповіді не дають мені спокою. Наприклад, історія про велетнів, які в давнину жили в горах, і нащадки яких залишилися на Гуцульщині: «Колись…з’явилося тут із вод чи з лона землі покоління велетів-воїнів, борців ясноволосих, народ королів землі з первовіку. І росло це ґаздівське плем’я королів разом із горами і лісами, ширилося верхами, мов ті баштоподібні ялиці… Хоча пізніше вже говорили різними мовами і, здається, визнавали різну віру, однак мали глибоко заховане знання про Верховину, про свій рід».

Читаючи, пригадала, що чула про це в дитинстві. Мама оповідала – теж без скепсису – та співала співанку:

Колис були великани,

півверстви ступали

І руками мало неба

вни ни досєгали.

Ще один фраґмент гуцульської міфології – чи, може, гуцульських реалій, – який з дитинства збурює уяву та який у Вінценза описаний як бувальщина: «Коли Фока виростив багато отар, часом було важко впильнувати їх на полонинах. Тоді старий Максим позичив йому свого слугу Семенка… Як і багато давніх ґаздів у ті часи, коли так важко було знайти наймитів, Максим тримав до послуг «такого», просто кажучи щезника». Такий слуга – чорт – був надійним, старанним, працьовитим і невидимим. Він пас худобу, чистив стайню, згрібав сіно. За це його треба було годувати несоленою їжею, кладучи її на сволок у хоромах, бо жив він на горищі – по-гуцульськи, на поду. Іноді міг на щось розгніватись і тоді робив капості, ґазда мусив думати, як його задобрити. У моєму дитинстві про це оповідалось не жартома. Зрештою, до помочі нечистої сили ми й зараз вдаємося частіше, ніж здається.

Шлях до пекла

Станіслав Вінценз не замовчує й дуже складних, суперечливих сторінок гуцульського минулого. Наприклад, опришківства. Історія Олекси Довбуша подана як драма сильного, розумного чоловіка, який хоче відстояти справедливість, але не витримує натиску спокус, що підстерігають його у втіленні воїна. Його добрі наміри вистеляють шлях до пекла не лише йому особисто, але й невинно скривдженим опришками людям. Лицар сам не зчувся, як перетворився на звичайного грабіжника, а потім це з болем усвідомив. Вінценз знає, що Довбушеві йшлося не про це, Вінценз співчуває Довбушеві.

Автор закликає до співчуття й іншому опришкові, Дмитрові Василюкові-Понеполякові, який теж завинив перед людьми: «Люди, однак, не є погані. Рештки співчуття, не чужого людській натурі, проявляються і в наші часи принаймні стосовно тварин. Особливо до диких тварин, бо їх уже нема…Також ще багатьох обов’язково зворушить, коли їм розповісти про впійманого та уярмленого дикого буйвола, про його дикий розпач, про ведмедя у розжарених кліщах, про орла з ланцюгами на ногах. Погляньмо на Дмитрика, як на звіра з вимираючого роду, на лісове диво старовіку, впіймане і приковане до клітки. І це відкриє наші серця…».

У книжці переплітаються багато жанрів: то вона звучить як поетична проза, то як етнографічний нарис, легенда, публіцистична стаття, трактат, літопис. Автор намагається охопити весь огром гуцульського життя, вдаючись до різних засобів. У деталях подає філософію та процес будівництва гуцульської хати, феномени полонини, віщунства, обрядів, одягу. Вінценз детально оповідає про мольфарську ворожбу, яка здатна була вмить змінити якісь аспекти повсякденного життя. Іноді щось, здавалося б, дрібне автор абстрагує до вселенських масштабів. Одним із моїх улюблених є пасаж про овець: «Хоча пастух знає, що годі чекати від овець розуму чи розуміння, але каже, як колись пастух ізраїльський: «Вівці мої знають мене, слухають мене, вірять мені»…

Моє серцебиття прискорювалося від забутих слів: дроб’єта, щєзник, годованець, бербениця, кліть, чердак… Забута локальна географія – Шибене, Ґутин, Варітин, Жєб’є, Синиці, Ферескул, Голови, Лудова (коли хтось довго збирався, бабця питала: у Лудову збираєшся?) – звучить як одкровення. Цікаво й те, що поруч із гуцульським світом у вінцензовій Гуцульщині присутні жиди-хасиди, оповідається про Довбушеве приятельство з Бель-Шем-Товом. Гуцульський світ перетинається зі світом вірменських купців, польських шляхтичів, але Гуцульщина залишається самобутньою, герметичною, величною.

Надзвичайно цікаво читати про звичаї, які ще жили в моєму ранньому дитинстві, а зараз уже відмерли. Таким є, наприклад, посіжінє – вечір забав у домі, де є покійник. «Пам’ять і честь померлого гучно відзначали люди у хаті Булиги… Щиро забавилися біля небіжчика в ігри, звичаєм приписані. Спочатку бавилися в жужукало… Бавилися у млин, хлопці під лавкою у сінях так стукали і галасували, якби туркотів справжній млин. Дуже гучними були торги ґазди з жидівськими купцями, а ще голоснішими сварки жидів між собою… А коли актори, що грали жидів-конкурентів, вилетіли надвір, нібито викинені ґаздою, то зчинили такий рейвах, що було чути аж на Синицях… Не забули жодної забави. І сорока скреготіла, і коза рогата кусала дівчат, і вірменин галопував по хаті розгуканим конем…Цілий час пили і згадували небіжчика, бажали йому царства небесного. Отак – по-християнськи – святкували поминки біля тіла…».

***

Одне з найсильніших читацьких відчуттів – як жаль, що ми втрачаємо суперечливий, але прекрасний гуцульський світ. Як жаль, що гуцульський стрій побачиш хіба що у великі свята, що справжні гуцульські музики стали великою рідкістю, що, танцюючи на весіллях під російську попсу, молоді гуцули не складають і мало співають співанок, що весняними й осінніми гірськими путівцями так стрімко поменшало оспіваних Вінцензом овечих отар, що гуцульських ґаздів загнали в глухий кут, їхній гонор вже майже зламано й вони перетворюються на заробітчан. Хочеться сподіватися на ренесанс, на новий виток гуцульського життя. Боюся, що самої лише мольфарської ворожби тут буде замало.