Є у Косові приватний музей «Дєдик». У назві – слово про трьох чоловіків родини, які по-своєму творять і бережуть культуру. Тут зібрані не лише речі, а й цілі родові історії.
Це приватна колекція і музейна експозиція: письменника Богдана Радиша-Маринюка, його сина – викладача і майстра по дереву Мирослава Радиша-Маринюка, а також зятя Едуарда Радиша, колекціонера строїв і вишиванок.
Дєдик – це колоритна місцева назва для тата, – пояснює Мирослав Радиш. – У нашій родині казали «дєдьо» на тата і «ненька» – на маму. Так ми і музей назвали.
Перша кімната – меморіальна
Тут речі Богдана Радиша-Маринюка, який викладав композицію в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, був громадським діячем, депутатом, головою районної «Просвіти».
Тато мав великий ораторський хист, – згадує син. – Він міг однаково тримати увагу трьох людей за столом і трьох тисяч на майдані.
У центрі експозиції першої кімнати – письмовий стіл, документи, фотографії, книги, музичні інструменти. Поруч – портрет у 75 років.
Хоч тато не мав музичної освіти, але мав тонкий слух і часто влаштовував родинні концерти, – кажуть у музеї.
Кімната друга – стрій і вишиванки
У кімнаті зятя Едуарда акцент інший. Тут вишиванки, строї, речі побуту. Частина колекції належить родині, частина зібрана по селах Покуття, Косівщини, Верховинщини. У центрі — скрині, хустки, сорочки.
Кожне село мало свій стрій, свої кольори, – розповідає господар. – Наприклад, жовто-гарячий – це Космач, червоно-чорний – Вербовець. Ті, хто знає, впізнають одразу.
На відміну від традиційних музеїв, де зазвичай заборонено торкатися експонатів, тут це заохочується. Відвідувачам дозволяють приміряти елементи традиційного вбрання, що сприяє глибшому емоційному зануренню в атмосферу.
Деякі експонати мають особливу історію. Наприклад, борщівська сорочка, яка потрапила в музей завдяки випадковій зустрічі на фестивалі.
Жінка з хору сказала, що має сорочку, але на неї вона вже замала. Дочок нема, шкода різати. Хоче, щоби вона жила далі, – згадують у музеї.
Виявилося, сорочка з колекції українця з Америки, який заповів усе повернути на батьківщину. В клуб привезли ящики з одягом, і завклубом дозволила людям розібрати по одній-дві.
Тут народилося, поїхало за океан і повернулося назад – на свою землю. Це дуже символічно, — каже господар.
Кімната третя – про дерево й сенси
Мирослав Радиш — викладач, майстер-різьбяр, син письменника. Його роботи – у третій кімнаті. Найстарша з 2005 року. До того всі речі йшли «на продаж».
А потім я поїхав за кордон і зрозумів, що наше мистецтво унікальне. Такого ніде нема. Його треба берегти, – говорить він.
Його дерев’яні композиції – не просто декор, а осмислені символічні речі. Наприклад, робота про очікування нового життя, втілене через дерево.
Дівчина, вона — в передчутті. Можливо, й не знає, що при надії – дозволяє собі келих шампанського. Але тут, біля її живота, з’являється солярний знак, тобто сонце – символ нового життя. Тут починається інша композиційна структура: до того все трималося на прямих лініях, а тепер побудовано на колах і дугах. Ось така була думка, — пояснює автор.
Деякі роботи доповнені елементами писанок, інші натхненні поезією Шевченка. Є й колекція творів друзів, котрі є провідними українськими майстрами. З ними автор обмінювався роботами на пленерах і конференціях.
«Дєдик» – приклад того, як минуле може не лише зберігатися, а й ставати частиною сучасності. Тут традиція не застигла у вітрині, а живе – в діалозі, у творчості, у простому жесті.
Насправді в нас є що показати, – кажуть у «Дєдику». – І самим собі, і світу.
Авторка: Марина Тонюк
