На сцені вони помирають, убивають, стають каліками й божевільними. Як негатив ролі відбивається на їхньому реальному житті та чи можна від нього вберегтися? Саме про це ми говорили з акторами франківського облмуздрамтеатру.
 |
Не така страшна труна
Є твори, які добряче обросли недоброю славою. Напевно, найвідоміші з них – це булгаківський роман «Майстер та Маргарита» та гоголівський «Вій». Наш франківський театр їх не ставив, але в його репертуарі не бракує вистав, де акторам доводиться робити те, на що в народі накладено жорстке табу – лягати у домовини, вмирати, божеволіти. І тут без містики не обходиться.
«Взагалі акторство, режисура, на мій погляд, – це дуже містичні професії, – каже директор театру Ростислав Держипільський. – І до таких «небезпечних» моментів, як смерть чи труни, я ставлюся дуже обережно. Вважаю, що все у житті і в театрі має робитися на Славу Божу, іти через ці закони, і саме цим треба охоронятися. Тому у «Солодкій Дарусі» в кінці звучать ірмоси, а у «Нації» взагалі дуже багато релігійних моментів».
Одна з «найтемніших» речей у сьогоднішньому репертуарі театру – це труна у виставі «Нація», в яку доводиться лягати актрисі. Сам Держипільський каже, що цей образ символізує не труну, а колиску – колиску нації. «З іншого боку, я розумів, що це я як режисер собі так придумав, – розказує він. – Але ж актрисі двісті п’ятдесят людей скажуть – ні, не можна, не лягай у труну. Тому я ходив радитися до священика, до отця Йосафата, настоятеля монастиря на Майзлях. А він сказав, що все це – забобони, що взагалі монахи колись спали у трунах».
Сама ж актриса Надія Левченко, якій і доводиться кожної вистави лягати у ту труну, запевняє – так, спочатку було страшно, але не раз обговорювали те з колегами, мали таку відповідь від священика, то ж далі все залежало тільки від її ставлення. «Я ж не постановляю собі, що це труна, я туди лягаю й зараз буду вмирати, – каже Левченко. – Я називаю її колискою. Знаєте, ми самі притягуємо до себе негатив. Тож якщо стається щось недобре, то тільки тому, що ми самі це до себе притягнули».
Згоден з нею і актор Олексій Гнатковський. «Побутує думка, що не можна помирати на сцені, – розповідає він. – У мене здається є зо п’ять вистав, в яких мій персонаж помирає. Все залежить від того, як актор вміє захищатися від тієї ролі. Для мене, думаю, як і для більшості моїх колег, визначальною є віра, впевненість у тому, що за твоїми плечими є вища сила, яка тобі допоможе».
Але якщо молоді актори так спокійно ставляться до таких от «недобрих» моментів, то їхнім батькам дивитися на це доволі важко. Надія Левченко розповідає, що батьки довго відмовляли її лягати у домовину, страшно переживали через це.
«Пам’ятаю першу виставу, де мені довелося вмирати – я грав Гриця у «Марусі Чурай», – продовжує тему Гнатковський. – То для батьків було шоком дивитись, як на сцені готують до поховання їхню дитину. Тато взагалі вийшов із залу після першої дії. Потім вони заявили, що не ходитимуть на вистави, де вмирають мої персонажі».
Ігри з підсвідомістю
Станеться щось із тобою після виконаної ролі чи ні – все залежить від тебе самого, впевнені актори.
«Знаєте, як кажуть, коли ти працюєш над роллю свідомо – то ти хороший актор, а якщо включаєш підсвідомість – ти геніальний актор, – говорить заслужена артистка України Валентина Шиманська-Мартинова. – І якщо, не приведи Господи, актор включить цю підсвідомість, коли він грає смерть чи інвалідність, спрацьовує щось інше, те, що не дається поясненню, тоді він може перетягнути на себе негатив свого персонажа. Підсвідомість дає відчути той біль і зв’язує з тією енергією, яку не треба чіпати».
Актриса пригадує свої ролі у виставах «Кураж» та «Ігри імператорів» – у першій танець матері з сином, а у другій – кінцеву сцену, де мати поїдає своїх дітей. «У цих сценах я намагалася піти у підсвідомість, – каже вона, – і це дуже страшно. Потім, коли закінчується вистава, ти не можеш зрозуміти, що робиш у звичайному житті».
«От, розповідають про різні нещасні випадки, які ставалися з акторами, що грали у фільмі «Майстер і Маргарита», – продовжує пані Валентина. – Нещодавно я читала інтерв’ю з Басилашвілі, де він казав, що йому було просто грати Воланда, бо грав тільки те, що було запропоновано режисером. Значить він грав свідомо, а хто залазив у підсвідомість – їм усе верталося бумерангом».
Такої ж думки і Любов Турчиняк. «Людина, яка ступає в акторську професію, вона вже однією ногою ступає у містику, – говорить актриса. – Ми граємо багато ролей, і ті ролі відкладають на нас якийсь відбиток. Якщо ми повністю поринаємо у цю роль, якщо іде перетворення на всі 100 %, то буває, що стаються якісь містичні речі – актори ламають руки, ноги, падають і так далі».
Акторові треба мати дуже здорову психіку та нервову систему, запевняє Турчиняк, а також уміти очиститися від негативу ролі. «В одній із вистав я мала слова: «Падре, я вбила людину», – пригадує вона. – Вбила моя героїня, але і я накладаю на себе якийсь відбиток. Для цього є Церква, і є Бог – я ставлю іконку і молюся, очищуюся».
Ще одне із ключових правил «виживання» – це вміння відпустити свого персонажа. «Наш педагог Богдан Козак вчив нас законам неприв’язаності, – розказує Ростислав Держипільський. – Перше, неприв’язаності до свого партнера, друге – до самої ролі. Ти маєш вміти знайти грань – усе, закінчився час цієї вистави, й ти повинен закрити цю історію».
Захисти себе сам
Окрім загальних правил, кожен із акторів має свої методи захисту від негативу. Для багатьох – це молитва, яка не тільки захищає, але й помагає. Так Надія Левченко розповідає, що молиться перед кожною виставою. Шепоче слова молитви перед кожним своїм виходом на сцену й Олексій Гнатковський.
Існують й інші методи. «Скажу вам ще таку штуку, – ділиться Гнатковський. – Актори досить забобонні люди, але забобони в них – іншого порядку. От, наприклад, перед виставою є ряд речей, які я маю зробити. У «Солодкій Дарусі» перед тим, як вийти на сцену Дідушенком, я запалюю сірничок, задуваю його та нюхаю цей дим. А ще я нікому не дозволяю брати свій реквізит. Це свого роду ритуали, які дають впевненість у тому, що все буде добре, навіть у плані впливу ролей на життя».
До речі, енергетика ролі має й інший бік. Адже поруч зі стражданнями та бідами актори на сцені показують і світлі почуття – сміх, радість, кохання, дружбу… От саме такі моменти варто брати з ролі, запевняють вони.
«Коли репетируєш щось таке веселе й гарне, то по житті теж іде якийсь такий позитив», – каже Левченко. А Гнатковський називає такі ролі батарейками, які потім живлять акторів. «Чи якось вони переходять у життя, не знаю, – каже віг. – Можливо, це збіг, але після того, як я зіграв «Занадто одруженого таксиста», то справді одружився».
