Як бандерівці більшовиків тролили

Те, що навіть у найважчі часи українці знайдуть і привід, і спосіб посміятися з ворога, давно відомо. Останні події в Україні – чи не найкраще тому підтвердження. Варто згадати хоча б ті всі фотожаби, анекдоти, карикатури, які народ придумував навіть у найкривавіші майданівські дні. А як цю зброю використовували повстанці більш ніж півстоліття тому?

Тематичну виставку повстанських карикатур і гумористичних журналів минулого тижня відкрили в обласному Музеї визвольної боротьби. Сама експозиція невелика – вистачило і двох стендів, але насміятися можна доволі. Чого варта хоча б листівка з дотепним віршем «Їде Сталін на свині, Гітлер на собаці. А Бандера на коні – всіх їх має в с..ці». Або ж звернення більшовиків – точніше рекомендація пов­станців, що треба з ним зробити. Оскільки туалетним папером народ не розбалуваний, тож місце, де воно принесе найбільше користі, – віходок. А в журналі «Український перець» за 1943 рік надруковане ціле «Повстанське яблучко», де поміж іншим доступно пояснюється, за що борються підпільники:

Не за Сталіна.

Не за Суворова.

Не за Гітлера,

На розум хворого.

За Україну,

За безмежную.

Ні від Йоська, ні від Фріца

Незалежную.

До речі, по листівках видно, що повстанці добре знали біографію Сталіна, що він свого часу нав­чався у духовній семінарії, і часто зображували його у рясі.

Як розказує директор музею Ярослав Коретчук, умовно вис­тавка складається із двох частин – це листівки й гумористичні журнали. Найвідоміші видання тих часів – «Український перець», «Хрін», «Оса», «Лісовик»… Збирали виставку з різних джерел: дещо мали в себе, дещо нині є у вільному доступі в інтернеті, тож просто роздрукували. А от, для прикладу, теє «більшовистське звернення» їм передали з Львівщини – знайшли серед лісу. Найімовірніше воно зберігалось у бідоні у повстанському сховку, але першими на нього натрапили чорні археологи. А тих цікавлять далеко не листівки, тож просто викинули.

«Більшість журналів і листівок вийшли у 1943-1946 роках, – каже Коретчук. – Хоча знаємо, що той же «Український перець» випускався до 1949 року. Основним завданням для повстанців було максимально поширити їх серед населення. У 1944-му, коли відбувся перехід фронту, поширювалися і серед червоноармійців. Тоді там служило багато українців, мобілізованих у східних і центральних областях. І це знаходило свої відголоски, маємо зафіксовані випадки, коли у 1944 році деякі червоноармійці втікали до повстанців. Або ж випадок у Букачівцях – тоді ціла рота категорично відмовилася виступати проти повстанців».

По селах листівки розкидали у людних місцях – біля сільради, церкви, криниці. І, звісно, якби у твоїй хаті знайшли таку листівку, ціла сім’я могла поїхати, як тоді казали, «годувати білих ведмедів».

Як каже Коретчук, за друк і поширення листівок в ОУН відповідала так звана технічна ланка. Така була у кожному районі. Більшість листівок писали окремі люди, переважно з реферантури пропаганди, а далі вони розсилалися у дрібніші підрозділи, які й поширювали ті листівки серед людей.

Скільки саме повстанці мали друкарень, нині сказати важко. Але те, що справа ця була дуже небезпечна, сумніву не підлягає. Підпільники вигадували найрізноманітніші способи, аби убезпечити ті друкарні. Для прикладу, кожна з них, каже Коретчук, носила певну назву – такий собі обман з місцем розташування. Наприклад, на прикарпатських листівках писали, що вони видрукувані в Києві.

Де брали папір і шрифти? Та викручувалися як могли. У 1943-1944 роках багато технічних матеріалів потрапили у руки підпільників при захоплені районних друкарень. Після 1946-го повстанці вже відчули істотний брак. А тут вже помагали хитрощі. Для прикладу, каже Коретчук, відомий факт, коли на Рогатинщині вдалося домовитися з працівниками спиртзаводу, ті їм таємно передавали спирт. Підпілля той спирт продавало, а за вилучені гроші купували папір і фарби. Чорний ринок і тоді процвітав.

Вели вони переговори і з працівниками друкарень. Когось заохочували грошима, хтось просто поділяв їхні погляди і помагав «за так». От, у Станіславі був випадок, коли з обласної друкарні у 1950 році викрали 26 кг шрифту. Потім його знайшли у самих працівників, які хотіли передати це все підпільникам. Звісно, люди отримали чималі терміни – за таке «світило» років зо 25.

Щодо журналів, то більшість із них – «Український перець», «Лісовик», «Оса» – видавалися на Тернопільщині. Найбільше примірників вийшло саме «Українського перцю». Виходило по два-три примірники на рік. А от журнал «Пов­станське кропило» вийшов лише двома номерами. Можливо, загинули самі видавці, а може, розгромили друкарню.

Гумор і сатира у повстанських зверненнях відходить на другий план після 1947 року. Як каже Ярослав Коретчук, кількість учасників підпілля тоді вже зменшилася, стало набагато важче працювати і в технічному плані. Тож у своїх зверненнях стали робити акцент на серйозніші речі – що несе людям СРСР, як реагувати на чинну владу, закликали до пасивного спротиву – не надто старатися на своїй роботі і т. д.

Ці листівки й журнали нині уже історія. Наша, чорно-біла, із трохи потріпаними краями. І розглядаючи їх, мимоволі задаєшся питанням – а як через півстоліття сприйматимуть майданівські жарти наші онуки?