Надія Шегда Перший в Україні будинок художника був зведений в Івано-Франківську різьбярем з Косівщини Миколою Кіщуком. Такого будинку, який був спроектований спеціально для художників, не було тоді ще навіть у Києві. Згідно з прийнятим рішенням на засіданні Союзу художників СРСР були виділені кошти — і будівля була здана в експлуатацію. Частина приміщень — творчі майстерні, інша частина — виробничі. Сьогодні деякі з них (зрозуміло з яких причин) здаються в оренду. Проте нині, як і тоді, оселя спілчан (а їх зараз 84) знаходиться за адресою м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 53.
Звання Національної Спілка отримала вже у роки незалежності. Тут працювали і працюють такі знані і талановиті митці, як Іван Лобода, Петро Сахро, Василь Корпанюк, Ганна Вінтоняк, Микола Варення, Михайло Фіголь, Опанас Заливаха, Параска Хома. Усі вони мають звання заслуженого художника України. Довічним стипендіатом Президента України після О.?Заливахи є О.?Коровай. Лауреатами обласної премії ім. О.?Лукавецького є П.?Хома, П.?Боєчко, Д.?Сивак, М.?Корпанюк, у цьому році таку премію вручили Володимиру Гуменному. Лауреатом державної премії ім. Т.?Шевченка є Василь Вільшук. Народній майстрині П.?Хомі цьогоріч присуджено орден княгині Ольги ІІІ ступеня. Ще багато можна розповідати про досягнення талановитих митців нашого краю… Але є й ще один бік спілчанського життя.
Іван-Франківська Спілка художників — це громадська організація. «І якщо колись при ній був художньо-виробничий комбінат, куди поступали для художників замовлення, то сьогодні ситуація є зовсім іншою», — розповів голова обласної організації Спілки художників Ігор Токарук. Певно тому члени Спілки — переважно люди передпенсійного віку. Мандрує між спілчанами такий собі напівжарт, як вони стверджують: наша Спілка, як людина у 70?річному віці — старенька, квола, потребує допомоги… Знаємо, що в кожному жарті — лише доля жарту. Чому так? Чи можливі зміни? Як творилося і як твориться митцям в умовах сьогодення? Що дошкуляє, а що все ж надихає наших митців на творчість… Що значить для художника бути членом Спілки… ми вирішили почути з їхніх уст…
Марія Корпанюк, працює в галузі кераміки, малярства:
—?Бути причетним до цієї організації для мене було почесно як тоді, так і зараз. Мій творчий шлях розпочався у 1972 р. До Спілки я вступила аж у 1982 р., бо вважала, що не заслужила. Починала з кераміки, зараз маю бажання малювати. Щодо кераміки, то тоді умов для творення таких робіт не було. Але великі роботи, приміром, ми випалювали на заводі Пресмаш. Дуже шкода, що зараз занепадає декоративно-прикладне мистецтво: немає печей, бази. Приватні майстерні і печі є хіба що у Косові.
Маю творчу майстерню, у якій вже працюю три роки (до мене тут працював скульптор Лендьєл) і дуже тішуся з того, бо люблю творити наодинці з собою. Молоді художники не мають таких приміщень, та й складно це, бо треба оплачувати комунальні послуги.
З проданої картини художник не може купити собі навіть раму, бо її вартість 900 грн. Не можемо, на жаль, похвалитися, що є у нашому місті люди, які можуть купувати художні твори, і саме цим служати як меценати. Таких поки що одиниці…
Петро Прокопів, працює у різних видах і жанрах — станковій графіці, малярстві, монументально?декоративному мистецтві:
—?У 1968 р. прийшов у Спілку, працював у художньо-виробничому комбінаті. Зробив багато розписів, але зараз монументалістика державою не підтримується. Багато з тих робіт, які в місті були на стінах різних будівель, вже зруйновано. На щастя, не допустили зруйнувати панно Заливахи. Вступ до Спілки засвідчував, що ти є професійним художником, і заслужити це було не просто: художні комісії у нас, згодом — у Києві, Москві. Щодо поїздок, то ми сідали на потяг і їхали до Києва, в Москву, Санкт-Петербург. Я був учасником багатьох виставок за кордоном. А щодо Спілки, то у 90?х вже були ідеї…, мовляв, Спілка — це пережиток минулого. Але ні, це була б трагедія… Художники мають гуртуватися, це змушує молодих працювати. Спілчанське життя нас тримає.
Дмитро Сивак, працює в галузі декоративно-прикладного мистецтва, іконопису:
—?Мій творчий шлях розпочався у 1970 р., коли я закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва. Основний фах — це народні промисли і прикладне мистецтво. Але працював я в різних техніках. Були роботи екстер’єрного характеру. Зараз маю майстерню, проте були різні часи, доводилось працювати навіть надворі.
Спілка стає більш солідною, але немає доброго потужного молодого зерна, не бачу поповнення. Ми живемо у краї, де переважає народне мистецтво. А допоки про народне мистецтво будуть говорити як про «нафталін», то звідки взагалі мистецтво візьметься і хто буде творити? Треба осмислювати.
Василь Корпанюк, працює в галузі монументально?декоративного мистецтва, художнього різьблення:
—?Свого часу я вступив на роботу у художньо-виробничий комбінат. Згодом був обраний головою Спілки (1990?1996 р). В області організація на той час була авторитетною та елітарною, тому членом Спілки хотілося стати, і це було престижно. Окрім того, довіряли кращі замовлення. Я оформлював інтер’єри та екстер’єри громадських споруд.
У той час життя для мене було більш цікавим, можливо тому, що було багато молоді. Пригадую, була спільна виставка художників зі Львова, вони були подивовані тим, що у нас так багато цікавих і творчих людей. Проте вірю, що є періоди спадів і піднесень… От був спалах з шістдесятниками, а у 70?ті митців почали називати «втраченим поколінням».
Тетяна Павлик, працює в галузі малярства, книжкової та станкової графіки:
—?У цьому році виповнюється 10 років від моменту мого вступу у Спілку. За словами художників, які мене запрошували, я увірвалася у виставкове життя Івано-Франківська. Я почала активно виставлятися. У 1998 р., перед вступом у Спілку, стала лауреатом молодіжної національної всеукраїнської премії. Моєю улюбленою технікою є акварель.
Я вважаю, що художникові самому у житті дуже складно. Разом, наче до співки, в гурті ми можемо значно більше.
Є тенденції, що ми наближаємось до Заходу, де спілок немає. Але це, на мою думку, зле, бо коли митці працюють до спілки — це завжди успіх. Сподіваємось, що цей період минеться, як і період великого занепаду, який, на жаль, зараз триває.
P.?S. Увійшовши до виставкої зали 20 жовтня, з сумом доводилось спостерігати, як із цікавої, різнопланової виставки, що була відкрита 9 жовтня до Дня художника та з нагоди 70?річчя Івано-Франківської організації Національної спілки художників України, свої роботи з майже оголених, а тому вже не цікавих стін забирав Володимир Чернявський. Здивувало чому, адже минуло всього кілька днів? Як виявилось, приміщення треба було готувати до чергової виставки… промислової.
Ця будівля — осередок духовності, наповненість непроминальністю, красою і тим, що передається у спадок нащадкам. Тож, допоки буде тривати така вимушена і зовсім не бажана для митців ситуація торгівлі будинком, який мав би належати все?таки МИСТЕЦТВУ і МИТЦЯМ?
Comments are closed.