Культура

Кобзар знає більше

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Надія Шегда Днями, прогулюючись стометрівкою, мешканці нашого міста мали змогу послухати молодого кобзаря Віктора Пашника. Перехожі спинялися, кидали гроші, робили фото. Колись думалося: окрім вміння співати та грати на старосвітському інструменті, кобзарі, певно, мають здатність знати, бачити і відчувати значно більше, ніж інші. То хто вони — сучасні кобзарі? У чому їх таємничість?

 

Зі шкільної лави — на вулицю

Віктор Пашник народився на Снятинщині. Закінчив єдину не тільки у Європі, а й у всьому світі кобзарську школу у селі Стрітівка (Київська область). До речі, її засновниками свого часу були Олесь Бердник, Василь Литвин, Борис Олійник.

Починаючи із третього курсу школи, Віктор вже 10 років подорожує з інструментом. Спочатку грав лише на вулицях, потім — на велелюдних майданах і площах. Перша мандрівка була до Кам’янця-Подільського, далі — до Одеси, Криму. Нині часто мандрує зі своїми друзями, котрі займаються організацією туристичних екскурсій для дітей.

Мандри — це частина його життя. З бандурою Віктор побував і в Середній Азії, і в Татарстані. У минулому році подорожував із молодіжною спільнотою «Караван сонячних бардів». Вони об’їздили всю Україну, Молдавію, Білорусь, Литву, Киргизстан, Казахстан, побували у Петербурзі, Владивостоку, на Сахаліні. Загалом подорож тривала дев’ять місяців.

Тоді він вперше співав російською мовою. «Українську пісню росіяни сприймали як-позаяк, а от саму бандуру — на величезне «ура», — каже Віктор. — Вони розуміють, що це відродження традицій. Бандура — автономний і автохтонний інструмент, щось середнє між руським і європейським звичаєм. У Росії так само відроджують гуслі, тому, вочевидь, росіянам і цікаво».

 

Автостопом по Європам

Коли його називають кобзарем — це йому до вподоби. От тільки грає він поки що не на кобзі, а на бан­дурі, яких у нього кілька. З однією приїхав до Франківська. Втім, бандура є основним, але не єдиним інструментом, на якому грає сучасний коб­зар. «Вчився на трубі, вмію на акордеоні, сопілці. Не можу сказати, що мультиінструменталіст, але знаю, як грати на багатьох», — каже Віктор. Та де б він не був, найбільше охочих послухати з’являється тоді, коли звучить бандура. Потім серед слухачів зазвичай тривають «проукраїнські» розмови. І це, напевно, тішить його найбільше.

Віктор каже, що подорожує тоді, коли є потреба пограти і, можливо, нестача в грошах. Цікаво, чи є з того резон, якщо говорити про заробіток? Віктор розповідає, що не всюди, але якби грав щодня, то було б не зле. Говорить, що у Києві, приміром, ніколи б не наспівав стільки, як у Франківську. Але одних грошей йому замало. Цікавість з’являється тоді, коли людина підходить і зав’язується розмова.

Немає грошей — музикант подорожує автостопом. Саме так їздив минулого року в Казахстан. Пригадуючи незабутню подорож шевченківськими місцями, Віктор каже, що не міг собі дати ради від подиву: як Кобзар зміг жити на Аральському морі, де кисню на 16?% менше, ніж у нас.

 

Не підлаштовуватись

А ще Віктор Пашник грає на гітарі і пише пісні. До речі, саме в кобзарській школі його навчили складати вірші, а також — говорити з людьми, робити та реставрувати інструменти. І тепер він планує власноруч зробити собі кобзу. Називатися кобзарем, каже Віктор, означає мати певний рівень духовності, розуміння цього світу і бажання грати постійно. «Якщо я раніше вагався, думаючи, а може бізнесменом стати чи телеведучим, то зараз впевнено кажу — ні. Мені подобається отак просто сидіти на вулиці і грати. Мене вчили у кобзарській школі бути незалежним і нікому не коритися. І якщо колись я мріяв про створення колективу, то зараз уже не хочу. Бо це не моє, я просто не вмію під когось підлаштовуватись».

Про чотирирічне навчання у школі Віктор може розповідати годинами. Пригадує, що якийсь час був таким собі вундеркіндом, адже у снятинському музичному інтернаті отримав дуже добру підготовку. А переважно до кобзарської школи вступають, не маючи музичної освіти. Далі було навчання у Чернівецькому університеті (кафедра музики), Кам’янець-Подільському педагогічному, який він також згадує із захватом.
Як і колись, сучасні кобзарі частіше грають одноосібно. З’їжджаються докупи хіба що тоді, коли у школі відбуваються якісь святкування. От, приміром, цього року кобзарській Аlma mater виповнюється 20 років. Проте Віктор не певен, що його запросять. Каже, що був там таким собі дисидентом, не з усіма в добрих стосун­­ках, хіба з паном майстром, — так учні називали вчителів.

 

Дивацтво

«У Франківську — Ельдорадо, — каже музика-мандрівник. — Дуже багато людей усміхаються у відповідь на українську пісню. А от Львів, приміром, якесь трохи дивацьке місто…». Пашника теж називають іноді диваком. А в рідному селі — то вже точно. Хоч і з’являється вряди-годи, але ж то з довгим волоссям, то з бородою, то із сережкою.

Колись були цілі династії кобзарів. Але то не про Віктора. Він з роду м’ясників. Згадуючи родинне минуле, говорить: «Багато моїх предків випивали. Думаю, це напряму пов’язано з тим, що вони загубили багато душ, хоч і свинячих. А я зрозумів, чому мене не тягне до алкоголю тоді, коли підріс. Відтоді — з бандурою».