Світлана Маланюк Якщо не полінуватися і провести невеличке опитування на предмет «Хто такі емо?», то у восьми випадках з десяти ви отримаєте відповідь: «Ну, це такі дітки, ходять в рожевому, вічно чимось незадоволені та завжди плачуть». Самі емо-кіди з такою характеристикою не погоджуються.
А все почалось у далеких 80-х, коли музиканти різних американських хардкорівських груп вирішили відійти від звичного їм панку і почали грати «емоційний хардкор», або просто «емокор». Музика стала більш мелодійнішою, а в текстах переважали тема кохання, сенсу буття, зради, нерозуміння. Прибічники такого стилю вважали, що через мелодію вони передають стан душі, а через слова — серця.
З роками інтерес до такої музики настільки зріс, що «емокор» став абсолютно новим стилем, який розвивається окремо від «хардкору» та «панк-року», а її прихильники утворили новий рух емо-кідів.
А буквально п’ять років тому емо-культура стрілою увірвалась на Україну. І якщо раніше, побачивши як по місту ходять фарбовані чорняві хлопчики, я була впевнена, що вони святкують Хеллоуін, то сьогодні таким «прикидом» не здивуєш ані жорстких консерваторів, ані пенсіонерів.
В Івано-Франківську емо «зависає» там, де проводить вільний час переважна більшість «неформальної» молоді… у Меморіальному сквері. Тут і панки, і готи, і скіни, і хіпі.
Моя нова знайома Олеся (емо-кід) розповіла про емо-культуру так: «Емо — це скорочення від англійського слова «emotion». Люди, які є дуже чутливі. Вони сприймають слова близько до серця. Емо — це не просто музика, це стан душі. Емо слухають емоційний рок, панк-рок.
Звичайно, я не могла не поцікавитись про зовнішні атрибути, про чорно-рожеві комбінації та химерні зображення на них: «Про черепи нічого сказати не можу. А чорний колір символізує для мене непорозуміння, розпач, відчуженість. А рожевий — колір надії».
За десятихвилинною розмовою склалось враження, що кожен може назватись емо, якщо помалює чорною фарбою волосся, підведе чорним косметичним олівцем очі, натягне на ноги і руки чорно-білі, або чорно-рожеві гетри. Для молоді — це лиш данина моді.
Сьогодні прийнято вважати кумирів емо-кідів тих, хто неймовірно довго може розповідати про свої нероздільні любовні почуття, про тяжкі біди життя — вразливих хлопчиків та дівчаток, які кривляються на сцені в пориві свого гарячого підліткового серця. Багатьом, називаючи себе «emotion», навіть в голову не приходило, що культура, до якої вони себе відносять, появилась задовго до їх народження. І тоді вона мала зовсім мало спільного з тим, що ми називаємо «емо» сьогодні.
