Надія Шегда Напевно, будь-хто із перехожих у Коломиї зможе вказати вулицю, на якій мешкає Роман Яворський. У його будинку — приватний музей старожитностей, де побувало багато коломиян і чимало люду звідусіль.
З дитинства
За 60 років колишній вчитель Роман Яворський назбирав близько двох тисяч експонатів для свого домашнього музею. Дарма, що йому минуло 80, нині лише трохи підводить здоров’я. Втім, витривалості і бажання прикрасити колекцію ще однією унікальною знахідкою у нього стільки, що вистачило б і на десятьох.
Колекціонування Яворського розпочалося разом із війною — в 1939 році. Тоді протягом двох тижнів через Городенку тікали польська армія і уряд. «Я жив неподалік стадіону, а тому вранці вставав і знаходив на тому полі щось цікаве, — пригадує пан Роман. — Зі мною були й інші хлопчаки. Найбільшим гонором для нас було знайти ґудзик від шинелі, кулю або багнет. А серед усіх виграв таки я, бо хлопці курили, а в обмін на пачку папіросів мені діставалося щось дуже цікаве».
Він відчиняє шафу, а в ній стільки, що й не злічити. Усе в підписаних коробочках («монети», «окуляри», «запчастини до патефону»). Тут міститься те, що перебуває в черзі на реставрацію. «Подивіться на он ті тарелі, — вказує господар музею на ваги, що висять біля шафи. — Ледве їх відшурував, щоб не окислились. Відтоді минуло 30 років. Стільки ж я чекав на коромисло, аби врешті почепити його до колекції інших ваг». Наразі це останній експонат, якого торкнулася рука майстра.
Про науку
«Нині ми живемо, як у Бога за дверима. Наші погляди, душі ні від кого не залежать. А були часи, коли КГБ мені пропонувало бути донощиком. Після сказаного «ні» у той час могли дати 20 років Сибіру. Та обійшлося виключенням з інституту, — пригадує роки навчання пан Роман. — А коли КГБ втратило силу, я поїхав вчитися до Чернівців». Згодом у Городенці він закінчив «гандельшулє» — торговельну школу. Далі продовжив науку у Львові на біолого-хімічному факультеті університету. Отже, нині за його плечима досвід війни та чотири дипломи. Але й це не все. Діапазон знань Яворського таки широченький. Про що б не розповідав, видається, що у всьому він спец. «Хотів би знати більше хімію, — каже, завважте, чоловік літнього віку. — Може й не надто глибокі маю знання з ботаніки, медицини, мистецтва, але й не «чиста дошка» у цих та інших науках».
Далі були 40 років учителювання у селі Корнич під Коломиєю. Керував домровим оркестром. І сьогодні Роман Яворський не розлучається із домрою. Почути у його виконанні в’язанку українських пісень, а також «Полонез» Огінського пощастило і нам. На горищі власника музею є й американське банджо, і цитра, на якій у Коломиї ніхто ніколи не грав.
В обліковій книзі музею можна знайти все, що завгодно: колекцію годинників — від найменшого до найбільшого, лампадки, «мукомелку», грамофон, дзвоники до санчат, ступки, друкарську машинку УПА, креденц австрійських часів, паспорт кобили, жорна, керамічні та фаянсові тарелі. Господар запрошує до лави зі взуттям і каже: «У цих ходили за німців і за поляків. А ось ці, щоб за жінкою мужчини оглядалися. Колись із білого битого сукна робили чоботи, які зверху донизу обшивали червоною шкірою. Якщо жінка вбута в такі (алясами їх називають), то немає такого чоловіка, який би за нею не оглянувся».
«Продай, милий, бички, купи мені черевички», — наспівує «володар старовини» і одразу ілюструє, вказуючи на філігранної роботи жіноче взуття, яке носили гуцулки. Під столом, ніби сховалися, постоли — плетені, шкіряні, гумові.
Щодо сховку. Час від часу Яворський згадує неприємні хвилини після деяких екскурсій, коли просто зникали експонати. У залі, що наповнена вишивками, приміром, кожна річ прикріплена шпильками, бо вишивка для нього — велика цінність. Розповідати про історію кожної він може дуже довго.
«Колись у 60?70?х роках у моді були вишивані краватки, які одягали до нейлонової сорочки, — говорить пан Роман. — Через 10 років рейтинг сорочок впав — зникли й ці краватки». У нього їх десь півсотні. Є й найулюбленіша. Та шукати її з-поміж усіх — даремна справа. Вона висить у його шафі, і вряди-годи Яворський її одягає.
Пластикові долари
Як каже Роман Яворський, була колись в Коломиї мода на порядних ґаздинь. «Такими вважали тих, які мали у своїй оселі бодай дві вишиті подушечки. В мене їх 50, я на них відпустив цілу кімнатку. Цю отримав задурно, ця — п’ять гривень, а за цю треба було добре заплатити, бо вона з бісеру».
Часто йому доводилось купувати через посередників, бо інакше «пузатому Яворському у капелюсі та краватці», як він сам про себе каже, було просто неможливо щось вициганити у якоїсь скупенької баби.
У його великій чорній книзі — гроші з цілого світу. Карбованці, паперові копійки, тугрики, леви, пластикові долари. Найбільший подив викликає купюра номіналом у п’ять мільярдів німецьких марок.
Привертають увагу літературні персонажі із фаянсу: Тарас Бульба, Виборний, Наталка Полтавка з Петром, а ще — вирізьблені дерев’яні скульптури Довбуша, Франка, Лесиної Русалки. Особлива гордість власника музею — кухоль для пива, зроблений із гарматної гільзи та прикрашений патронами і медалями.
Отже, виявляється, за пару годин можна опинитися і в Польщі, і в Бельгії, і в Австрії, і у війську, і в українській хаті XIX століття, поспілкуватися з Лесиними русалками і навіть послухати гру на домрі. Для цього достатньо дістатись до Коломиї.
