Україна має таланти. Але не має моди на талант. Ця мода пропала тоді, коли олігархи вирішили скупити радіо і телеканали. В той самий момент вони й почали формувати політику своїх нових іграшок. Спочатку це виглядало так: їде бос у машині з новою «тьолою», дзвонить на радіо і замахує ді-джея, щоб той ставив для його пасії музику. Автоматично радіостанція починає грати роль CD-ченджера цього барана, а ми з вами стаємо пасив-ними слухачами цієї єресі. Йдуть роки, дівки в олігарха міняються, а музика в чейнджері залишається тою ж самою. Відповідно його смак виховує аудиторію, яка змушена слухати те, що подобається йому та його дівчаткам.(Постійна авторська колонка Андрія Кузьменка – Скрябіна)
Те саме відбувається по всій країні. Ми отримуємо десять мережевих радіостанцій, які накривають усю державу. Втім, відрізнити одну від іншої майже неможливо, бо крутять вони ту саму муть. Так само, як неможливо відрізнити групи, які вони розкручують, — ні за виглядом, ні за звуком, ні за текстом. Олігарх грає своїх «тьол», і одночасно грає нас з вами, бо Radio One з Лондона, наприклад, у Франківську в авто поки що не злапаєш.
Рухаємося далі. Олігархічна нова забавка з іграшки перетворюється у страшну зброю, бо люди, котрі слухають його радіо в маршрутках, таксі, на роботі, стають споживачами продукту, який він продає. Вони починають наспівувати ці бздури собі під ніс, шукати в магазині їхні диски та ходити до них на концерти.
Отже, чи може Україна в таких умовах видати музичний продукт світового значення? Потенційно — так, але фактично — ні! Світ може відреагувати на пісню помітну, як то було у випадку з румунами
O-Zone. Їхня пісня крутилася в Румунії. Хтось з агентів її почув і переслав у штаб-квартиру, яка в змозі робити розсилку цього продукту на цілу Європу.
У нашому ж випадку чуваки, які здатні зацікавити світ своєю музикою, витираючи шмарки, грають свої шедеври у себе на кухні колегам під пиво і ром-колу. Та навіть не підозрюють про те, що стадіон Wembley радо розкинув би свої простори для їхнього концерту. Натомість вони будуть давитися «Сарматом» на власній кухні до тих пір, поки наш радіопростір гратиме роль магнітоли в автомобілі його власника.
Дівчата в трусах на сцені не дивують світ з часів виникнення паризького кабаре Moulin Rouge. Вони роблять це красиво й естетично. Свєта Лобода з успіхом продемон-струвала цю теорію на Євробаченні. Але ми ж не шукаємо легких шляхів. Тьолочні групи множаться, як воші, і кусають нашу бідну голову так, що вже лишився тільки качан. Тобто наразі перспективи — ніяки!
Світ змушений мучитися і чекати українського генія, поки олігархи не спродадуть на секонді свої радіостан-
ції такому хлопцеві, як, наприклад, Федот з франківської «Перкалаби». А оскільки вони не знають, хто такий Федот, а Федот не знає, хто такі олігархи, то, курча мать, ця ситуація підвисла у невагомості.
Отже той факт, що ми круті чуваки, наразі має тішити тільки нас, а Європа про то взнає колись потім. Років через триста, коли після атомної війни відкопає підручник з історії України, написаний під патронатом міністра освіти Івана Вакарчука.
Кузьма
