За три роки існування рубрики «Слідами старого Станиславова» ми використали найрізноманітніші поштівки різних видавництв. Більша частина з них вийшла за Австрії, коли філокартія переживала свій золотий вік. Рідше трапляються польські, хоч їх теж багато. Але подібної на сьогоднішню в нас ще не було.
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Олега Гречаника
Ця серія вийшла за німецької окупації. Найдавніша поштівка пройшла пошту 25 червня 1942 року. Якщо австрійські мали бути підписані трьома мовами – німецькою, польською та українською, польські – лише польською, то на звороті цієї бачимо німецькі написи: «Postkarte» і «Stanislau».
Окупаційні поштівки надруковані на грубому жовтуватому папері, вони низької поліграфічної якості, зображення розмите. До того ж, більшість німецьких карток – це неякісні копії польських. Хоча для нашої листівки колекціонери так і не знайшли міжвоєнного аналога.
На ній зображена теперішня вулиця Вірменська. До війни вона носила ім’я вірменського єзуїта та поета Антонєвича й за окупації не перейменовувалася. Зрозуміло, що домінантою тут є костел, але про нього ми вже писали. Через те розглянемо кам’яницю праворуч від храму. Вона наріжна, тож має дві адреси: Вірменська, 4 та Мельничука, 10. Ця ділянка належить до середмістя, тобто розташовувалась під захистом фортечним стін і забудували її ще на світанку станиславівської історії. На російській мапі капітана Ширкова 1769 року на тому місці стоїть окремий будиночок, а на плані професора Дрекслера (1792) – вже цілий квартал. Він позначений брудно-зеленим кольором, що відповідає дерев’яній забудові.
Відстежити конкретних власників нерухомості вдається лише з середини ХІХ століття. Тоді ділянкою та, напевно, якоюсь халупою на ній, володіла єврейська родина Лейба Мейліха. Наприкінці 1890-х парцелю придбав Давид Ласт, який невдовзі збудував кам’яницю у стилі еклектики*. Будинок цегляний, двоповерховий, мав єдиний вхід з боку вулиці Антонєвича. Вікна першого поверху прикрашені рельєфними маскаронами у вигляді голівок ангелів. Наріжна частина оздоблена єдиним на всю споруду балконом.
Кам’яниця Ласта фігурує на кількох австрійських та польських поштівках, втім жодного разу на ній немає жодної зовнішньої реклами. Певно, будинок використовувався суто для проживання. Тепер другий поверх теж житловий, а на першому працює продуктова крамниця. У 1990-х на фасаді по вулиці Мельничука прорізали два окремих входи під торгові заклади. Решта – без змін, хіба на даху з’явилися телевізійна антена та решітка з електричними ізоляторами.
І ще одна цікава деталь. Якщо колись будете гуляти Вірменською, погляньте під ноги. Там не асфальт чи австрійська бруківка, а якісь дивні шестигранники з колотого базальту на бетонній основі. Це так звана «шашка Трилінського». У 1932 році польський інженер комунікацій Владислав Трилінський запатентував новий вид шляхового покриття. Він запропонував викладати дороги шестигранними плитами 35 см завширшки та висотою від 8 до 15 см. Шашка виготовлялась у спеціальних формах, дно яких вистеляли камінням, потім до половини висоти заливали міцним бетоном, а решту – слабшим розчином. Важила така плитка, залежно від висоти, від 24 до 35 кг. Виготовляли їх на бетонярні у Бресті, звідки розсилали по всій Білорусі та Західній Україні.
Плитка швидко стала популярною, адже легко виготовлялась, була дешевою та міцною. Єдиний недолік полягав у неможливості розвинути на такій дорозі велику швидкість – вона була дещо слизькою для автівок. Однак за Польщі машини рухались повільно і до ери автомажорів було ще далеко.
* Еклектика (від грецького ἐκλεκτός – обираю, відбираю) – напрям в архітектурі, що поєднує різноманітні стилі в оформленні будівель. У Європі домінував протягом 1830-1890-х років.
