Із побудовою станиславівського вокзалу почалось активне освоєння прилеглих територій. Поруч виростали склади, житло, прокладались дороги, які пізніше стануть вулицями. Одна з них, що сполучала Тисменицьке передмістя і залізничний двірець, вперше фігурує на карті 1887 року. Пізніше вона отримала ім’я Генерала Домбровського.
Ян Генріх Домбровський (1755-1818) був професійним військовим і все життя боровся проти москалів, а на старості примудрився отримати від них високу пенсію. Брав активну участь у повстанні Костюшка, потім в еміграції сформував два польських легіони, з якими воював на боці французів. У складі наполеонівської армії ходив до Росії у 1812 році, відзначився, прикриваючи переправу через Березину. «Марш Домбровського», написаний наприкінці XVIII століття, набув величезної популярності, а з 1927 року є державним гімном Польщі.
Урядовці ЗУНР перейменували вулицю на Пилипа Орлика. Однак менше ніж за рік поляки повернули їй первісну назву. За німців вулиця носила ім’я іншого генерала – Роммеля. Цей полководець Вермахту був справжнім кошмаром для військ союзників у Північній Африці і навіть отримав почесне прізвище «Лис пустелі». Був причетний до замаху на Гітлера, після провалу якого застрелився.
Совіти нарекли вулицю на честь батька теорії еволюції Чарльза Дарвіна. Після здобуття незалежності її вчергове перейменували. Тепер вулиця називається Марійки Підгірянки, дитячої письменниці і вчительки. Цікаво, що «Підгірянка» – то її псевдонім, а справжнє прізвище – Ленерт-Домбровська.
Поштівку, що ілюструє статтю, колекціонери відносять до так званої «німецької серії». Ці картки були випущені у різні роки різними видавництвами, але об’єднує їх єдина тема – доброчинні заклади пастора Цьоклера. Більшість із них мала власні імена з біблійної історії. Перший називався «Вифлеєм» і на момент відкриття (1896) давав притулок 12 дітям-сиротам. Однак на кінець століття кількість вихованців становила вже 100 осіб, тож назріла потреба у розширенні.
На вулиці Домбровського, зовсім поруч із «Вифлеємом», пастор купив невеличкий будинок із садом. У 1903-му тут почали споруджувати новий корпус сиротинця. Його здали наступного року, нарекли «Назаретом» (Марійки Підгірянки, 56). У двоповерховому будинку з мансардою було хлопчаче відділення інтернату й гуртожиток учнів народної школи. Крім того, тут містились квартири прибраних (названих) батьків і допоміжного персоналу.
У липні 1914 року польська радикальна молодь закидала «Назарет» камінням, побила всі вікна. Подібне сталось і з іншими доброчинними закладами німецької громади – потім довелося склити 468 шибок. То була помста за утиски німцями поляків у Сілезії. На щастя, ніхто з вихованців не постраждав, а місцеві батяри жартували, що у швабів (німців) – міцні лоби.
Незабаром почалась Перша світова, сиріт евакуювали углиб Австро-Угорщини, а в «Назареті» розмістили казарми на 500 солдат. Але квартирували вони недовго – Станиславів зайняли росіяни.
Коли через рік москалів прогнали, місто було переповнене новими сиротами, чиї батьки загинули, померли від епідемій чи просто загубились у хуртовині війни. За кілька днів працівники Цьоклера назбирали на вулицях 67 безпритульних дітей, яких поселили у «Назареті».
За ЗУНР і у Другій Речі Посполитій сиротинець продовжував працювати. Крапку в його історії поклали совіти, які, між іншим, мали на озброєнні гасло: «Усе найкраще – дітям!». 24 листопада 1939 року вони конфіскували всі заклади Цьоклера, серед яких був і «Назарет», аби розмістити там… школу міліції.
