На початку літа 1945 року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукували бункери і криївки. У лісі «совіти» натрапили на ведмедицю з малям. Коротка кулеметна черга — і солдати вже смакували ведмежатиною, нашвидкуруч спеченою на вогні. Гуцули, до речі, ведмежого м’яса не їдять через одвічне табу.
Перелякане ведмежа втекло. Його ніхто й не переслідував, бо м’яса на ньому не було, йдеться в матеріалі УМ.
Через кілька днів голодне і знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало матір, знайшла у лісі повстанська боївка «Хмари». Знаючи, що одиноке звірятко загине, повстанці взяли його до себе. На постої «Сибіряк» (кулеметник Василь Білінчук) спробував нагодувати ведмежа пляшкою молока, і це йому вдалося.
“Ну що, брате, — пожартував командир Дмитро Білінчук, — маємо поповнення, проводь вишкіл!”.
Попри важкі умови підпілля, повстанці вирішили не залишати ведмежа на вірну смерть.
Харчові отримали суворе розпорядження — щоденно постачати боївку свіжим молоком. Ведмедик оклигав і прив’язався до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжуючи боївку в непростих переходах. За звичайного життя ведмеді, в основному, харчуються рослинною їжею. Але повстанський їв те, що й партизани: хліб, кулешу, солодке і кисле молоко.
Та через півроку прийшла зима. І ведмежа почало впадати у сплячку. Аби не залишати друга, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів. Із цього періоду збереглося дев’ять унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться і вже доволі великий ведмідь. На щастя, кремезний «Сибіряк» (псевдо отримав через втечі із заслання в Сибіру) мав справді сибірське здоров’я, носив не тільки молодого ведмедя, а ще й кулемет Дегтярьова.
До речі, Василь Білінчук, який виходив ведмежа, загинув у 1952 році, важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26. Того ж року в нього народився син — нині відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів «Залізна сотня» та «Нескорений».
Фото: Старі світлини Карпат
