Я пам’ятник собі…

Охочих на них подивитися чекає багато перешкод. Високі паркани, турнікети контрольно-пропускних пунктів, прискіпливі вахтери та озброєні чергові. Пам’ятники, про які йдеться далі, стоять на територіях підприємств і установ, куди пересічному мешканцеві зазвичай важко потрапити. Але ми прорвались!

Бренд мілітарний

Рекордсменом нашого міста у цій галузі безперечно є 114 винищувальна бригада. На її території стоять аж три таких об’єкти.

Штаб і казарми частини розташовані по вулиці Чорновола, 119а, де авіатори дислокуються понад 60 років. За радянських часів була добра традиція іноді оновлювати озброєння та військову техніку. Особливо це стосувалось авіації, яка постійно вдосконалювалась. У 1970-х роках на озброєнні івано-франківського винищувального полку стояли МиГ-21. У наступ­ному десятилітті їх замінили більш сучасними МиГ-29, які й досі експлуатуються у Збройних силах України.

Льотчики не забули своїх старих друзів. Наприкінці 1980-х на території авіагарнізону встановили зменшену копію винищувача МиГ-21, а поруч – стенд із бойовим шляхом частини. Літак став своєрідним мілітарним брен­дом, оскільки гості авіабригади завжди прагнуть сфотографуватись на фоні раритетної крилатої машини.

До речі, це останній літак Івано-Франківська. Був ще один – МиГ-15УТИ, який стояв на кільці, біля сучасного супермаркету «Сільпо». Але його демонтували на початку дев’яностих.

Голландський слід

Навпроти літака, у живописній березовій рощі, стоїть невеличкий обеліск із чорного каменю, на якому українською та голландською мовами написано «Нескореним». Хто і кому його встановив?

Піч час окупації німці влаштували тут концентраційний табір «Stalag-371». Там утримували близько двох тисяч офіцерів армії Королівства Нідерландів. Голландія була окупована німцями, але ті побоювались, що колишні офіцери можуть приєднатися до руху опору, тому відправили їх подалі – в Україну. Умови утримання були більш-менш людськими, та голландці зробили декілька спроб втечі. Більшість із них закінчилися трагічно – охорона застрелила втікачів. Перед наступом червоних німці евакуювали полонених, втім, більшість голландців змогли втекти по дорозі.

У липні 1994 року Івано-Франківськ відвідала делегація, до складу якої входили колишні в’язні та їхні діти. Під час візиту було встановлено пам’ятний знак на території колишньої в’язниці. Відтоді до частини періодично приїздять посли, консули та військові аташе Королівства Нідерландів, яки вшановують пам’ять своїх земляків.

Всіма забутий

У 1999 році на території військового шпиталю встановили пам’ятник військовим медикам. На масивному двосходинковому постаменті височіє гранітний камінь із вирізьбленим медичним хрестом посередині. У хрест вписано обличчя медсестри, що притуляє до себе пораненого. Нижче напис – «Ми пам’ятаємо всіх».

Коли у 2004 році шпиталь закрили, а територію продали, постало питання – що робити із пам’ятником? Вирішили передати військовим. Після декількох переїздів пам’ятник нарешті зайняв місце на березі пожежної водойми автопарку батальйону аеродромно-технічного забезпечення.

Міліція врятувала грот Богоматері

На запрошення Андрія Шептицького у 1913 році до Станиславова з Бельгії прибули ченці ордену редемптористів. Це був цікавий орден, який проводив служби як у західному (римо-католицькому), так і східному (греко-католицькому) обрядах. На вулиці Голуховського (Чорновола) святі отці заснували монастир із капличкою.

Внутрішнє подвір’я кляштору прикрашав грот, або так звана Лурдська печера. Своїй назві вона завдячує містечку Лурд у Франції, де 11 лютого 1858 року у невелич­кій печері дівчинці Бернардетті явилась Матір Божа. З того часу печера стала центром паломництва. Тоді ж почали ставити «дублікати» Лурдської печери по всьому світі. Спорудили його і в Станиславові.

У 1980-х роках, при будівництві обласного пологового будинку, монастир знесли. Проте гроту пощастило. Від безжальних бульдозерів його врятували працівники МВС, які перенесли грот на територію школи міліції. Його й сьогодні можна побачити з-за паркану, що по вулиці Національної Гвардії. Міліціонери розмістили його перед штучним ставом, на березі якого стоїть якась таємнича жіноча фігура зі змією. На верхівці гроту красується орел, якого за редемптористів не було.

Паровоз, що нікуди не їде

Одним із найстаріших промис­лових підприємств Івано-Франківська є локомотиворемонтний завод. Багато мешканців міста проходять над його територією, йдучи пішохідним мостом через колії. А якщо спуститись у долину, домовитись з охоронцем та пройти на внутрішнє подвір’я заводу, то можна побачити справжній паровоз. Згідно з табличкою на постаменті, це – «Паровоз-ветеран, встановлений на честь 115-й річниці заснування заводу» у вересні 1981 року.

Такі локомотиви широко використовувалися на колії у сорокових-п’ятдесятих роках. Ніс паровоза й досі прикрашає велика золота зірка із серпом та молотом. Напевно, цього досі не побачив наш міський голова. Бо, згадуючи історію з пабом «Че», можна передбачити, що зірку він наказав би зняти, загрожуючи «ветерану», наприклад, переплавкою.

Із фіговим листком

Безліч іванофранківців щодня проходять славнозвісною стометрівкою і навіть не здогадуються, що за кілька метрів ховається шедевр світової скульптури. Точніше, його копія. Ліворуч від ресторану «Слован», що по вулиці Шашкевича, є непримітний під’їзд із табличкою «Головне управління архітектури Івано-Франківської облдержад­міністрації». У внутрішньому дворику будинку стоїть копія античної скульптури Аполлон Бельведерський.

Прикарпатський Аполлон відрізняється від оригінала сором’язливістю. Бо закрив інтимне місце фіговим листочком. Наші архітектори замовили цю скульптуру у Львові, аби в такий спосіб облагородити підвідомчу територію. До речі, латинське слово «ATRIUM» на портику якраз і означає – «внутрішнє подвір’я».

Щоправда, пам’ятником цього Аполлона назвати важко. Архітектор Ігор Панчишин вважає, що скульптуру слід віднести до розряду малих інтер’єрних форм. Якби всі наші заклади, вікна яких виходять на затишні дворики, наслідували приклад архітекторів, то незабаром Франківськ міг запросто конкурувати з Києвом, Львовом і Одесою, що є лідерами по кількості того ж малого «формального» інтер’єру.

Фото з колекції Олега Гречаника